Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

Ліза кинула на нього швидкий погляд. Вона й справді почала марніти, й три ночі без сну та пригнічений стан після смерті Парасі та Яші вже почали даватися взнаки. Невже ж вона, як і колись Марфа Кажановська, з гарної й квітучої молодої жінки почне перетворюватися на виснажене, втомлене й постаріле створіння? Але з Марфи сили тягнув чоловік-чаклун, а хто урочить саму Лізу? Невже те зло, про котре так упевнено говорив старець Софроній? І коли геть змарніє вона, то чи буде кохати її Ярослав? Чи взагалі кохає він, як каже, чи… Слова Романа таки глибоко в’їлися в її свідомість, і як не намагалася вона забути їх, а вони все одно труїли їй серце.

Кинула на Ярослава обережний погляд.

— То що ж нам робити?

Ярослав несподівано усміхнувся.

— Одружитися.

Ліза розгублено заблимала очима.

— Одружитися?

— Так, люба. Навіщо нам чогось чекати, аби повінчатися? Усі ці умовності, усі забаганки світу — геть його все. Я сьогодні ж поїду до монастиря й домовлюся з єгуменом про день вінчання. А потім ми повінчаємося в старому соборі, й старець Софроній вийде нас привітати. Й ти будеш спати спокійно та міцно, тому що поряд буду я.

Ліза спробувала усміхнутися йому у відповідь, та усмішка її вийшла трішки жалюгідною й не зовсім щирою. Вона дивилася в чорні очі Ярослава, шукала в них сонячного світла того почуття, того кохання, в котре їй так хотілося вірити… й вона бачила його там, але… але тінь Романа Яковича, труйність його злих слів мов стіною поставалася між нею та Ярославом, і вона просто не витримала.

— А ви не пожалкуєте? — Слова, злуваті й наче жовчні, зухвалими птахами зірвалися з її вуст швидше, ніж вона встиглася їх стримати, і Ярослав у відповідь нахмурився.

— Чому я маю пожалкувати?

Ліза відвела погляд.

— Не знаю.

— Лізо?

Теплі, великі долоні обхопили лице Лізи, й він наполегливо повернув його до себе, примусив поглянути йому в очі.

— Лізо, що з тобою?

— Нічого.

— Ні, не обманюй мене, я ж бачу, що тебе щось непокоїть, окрім смерті цих двох нещасних. Що це? Ти не бажаєш ставати моєю дружиною?

— Бажаю.

— Тоді що?

— Я боюся, — прошепотіла вона зовсім тихо, відчуваючи, як очі впікають сльози, що підступалися. Сльози, котрі не були спроможні вийти в тузі за Парасею та Яшею, зараз були ладні пролитися від одної лиш думки про те, що Ярослав її геть не кохає, а одружується з єдиною метою — помститися власному кузенові. — Боюся, що зовсім не потрібна вам… що ви бажаєте лише помститися…

В чорних очах Ярослава промайнула тінь.

— Це тобі Роман так сказав?

— Не так, але… я не хочу йому вірити, та сумніви все одно зачаїлися в моєму серці. Він ще по нашім приїзді казав, що ви бажаєте йому помститися, а перед від’їздом прийшов до мене прощатися… і його слова об тім, що ви розтопчете мене й викинете… вони пекучою отрутою просочилися в моє серце, і я не можу, не можу їх забути.

Вона чекала від нього гнівливого вибуху, але Ярослав деякий час просто мовчав, тримаючи її лице в своїх долонях й уважно, пильно дивлячись на неї, але вона відчувала, що він думає про щось своє.

— Я мав здогадатися, що він не проґавить можливості наостанок зіпсувати, хоч якось зіпсувати наші стосунки, запустити у твоє серце своє отруйне жало, — нарешті заговорив Ярослав, випускаючи з рук її лице й ховаючи їх у кишені штанів. Знову помовчав, а потім продовжив: — Ти знаєш, скільки я себе пам’ятаю, у нас із Романом ніколи не було теплих, дружніх родинних відносин. Одного віку, зростаючи разом на цій землі, ми були братами лише за словами. Роман завжди недолюблював мене, навіть дитиною, але з часом та нелюбов його перетворювалася на щось більше. Він почав усвідомлювати, що спадкоємцем такого гаряче любимого ним «Гнізда Кажана» є я, а не він, та ще тітка Софія завжди страждалася через то. Й ми з ним — брати в других, зросли майже ворогами. Коли на гостину до тітки у Лубни приїхала панна Олена Порційна, моя майбутня дружина, то Роман у той час вештався десь по Європі, проводив там досить весело час. Повернувся перед весіллям, кинув на мою наречену досить незрозумілий погляд і почав занадто багато часу проводити в маєтку. На мої зауваження, що ж його не тягне у мандри, тільки вдоволено всміхався й відверто сміявся.

Мені б тоді було насторожитися, але… Я навіть не відразу помітив того, що моя усміхнена, врівноважена та спокійна дружина почала перетворюватися на нервову, навіть істеричну істоту, поки одного вечора, коли я спробував було обійняти її, вона не відштовхнула мене.

— Не чіпай мене! — заволала ледь не з огидою.

— Олено, що з тобою? — здивувався я.

Її вродливе лице наче перекосилося.

— Ти мені огидний! Чуєш, геть огидний! Я майже ненавиджу тебе, й знав би ти лиш, скільки сил мені вартує витримувати твою бридку увагу, — кричала вона істерично, і я бачив, що говорить вона правду — моя власна дружина й дійсно вважала мене огидним.

І я розізлився, як я тоді розлютувався. Ображені чоловічі гордощі примусили мене боляче вхопити її за руку й не звернути уваги на те, як поморщилася вона від болю, а в очах її блакитних майнув страх.

— Я тобі огидний? То якого ж тоді дідька ти погодилася стати моєю дружиною? — кричав уже я, а вона презирливо кривила лице.

— Погодилася, бо не кохала іншого!

Такого я, зізнатися, не очікував.

— Хто він?

— Твій кузен Роман, — виказала вона мені в лице, і я відкинув її від себе, ураз відчувши лють та образу, які настільки заслали мені очі, що я вперше в житті почав ображати жінку.

Й з того вечора між мною та Оленою простягнулася глибока, безкінечна прірва. На ранок я вигнав геть із маєтку Романа, бо просто не міг більш бачити його вдоволеної, злорадливої пики, а Олена кричала, що я чудовисько, що я не маю на «Гніздо Кажана» жодного права й належати воно повинно лише любому Роману Яковичу. Як було багато між нами сварок, і дня не миналося, аби я не нагримав на неї, аби вона сама не вилила на мене