Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

class="v">Тим часом Левкотея окропила

Ранкову Землю росами й торкнулась

Промінчиками із Небес подружжя

Першолюдей. Уранішня молитва

Їх підкрипила. Посланий з Небес

Провісник обнадійливий розвіяв

Вчорашній страх. Адам озвався перший:

«Природно, що усе Добро з Небес.

Не можу тільки одного збагнути,

Що й ми аж до Небес послати годні

Краплиночку добра, достойну Бога.

А втім, у нас така краплина є – це щира

Молитва чи зітхання, що летить

До Трона Божого. Коли в покорі,

Стоявши на колінах, я благав,

Щоби розгніваний Господь простив нас,

Ураз мені сяйнуло: він схиляє

Уважне вухо й слухає. Тоді

Моїй умиротвореній душі

Його завіт згадався: людське сім’я

Потрощить голову Врагу людей.

Тоді, наляканий, я не збагнув:

Це ж – наші діти знищать Смерть!

Отож народжуй їх, благословенна

Прамати всіх людей і всіх живущих,

Бо в людях освятиться все живе.

Впокорена й печальна Єва тихо

Відповіла: «Ой ні! Я не достойна

Цих величань. Бо замість допомоги,

В мені знайшов ти пастку. Заслужила

На осуд я, на докір, гнів, огиду.

Лиш ласка Усевишнього Судді

Мені, що Смерть накликала на Землю,

Звеліла стати джерелом життя

З тобою. Ти ж, знехтувавши гріх мій,

І досі возвеличуєш мене.

Але поглянь: наш сад зове до праці,

Як Бог судив, окропленої потом.

Хоч нам не спалося минулу ніч,

Ми відпочили. Глянь: рум’яний ранок,

Немов нічого не бувало, сяє

І посміхається до нас. Ходімо —

Без тебе вже ні кроку не ступлю!

Тепер трудитись будемо удвох

До вечора. Хіба то горе – разом,

Хоча ми й грішні, жити у Раю?

Ледь Єва вимовила це, Природа

Їй заперечила: похмурі знаки

З’явились у повітрі, в птастві, звірах:

Раптово Схід захмаривсь, зникло Сонце;

Поблизу птах Юпітерів з вершини

Із Заходу на Схід метнувся хижо

За парою грайливих голуб’ят.

Цар звірів раптом рикнув на узліссі

І кинувсь переслідувати лань

З її дитяточком. Створіння ніжні,

Найперші жертви лютого ловця,

Смертельно злякані, схопилися тікати,

Та потемнілий Схід не дав притулку —

Їх, бідних, кровожерний лев роздер.

Побачивши це, вражений Адам

Зітхнув: «Ох, Єво! Це, мабуть, початок

Суворих перемін, що ними Бог

Попереджає нас не легковажить

Покарою. Невідворотна Смерть,

Як не тепер, то будь-коли й де-небудь

Оберне нас і все живе у прах.

На вранішній Землі і в хмарнім небі

Подвійний знак звістив нам одночасно

Із Заходу на Схід гонитву й Смерть.

Отак-то зранку пломеніло небо

На Сході, а на Заході світліли,

Поблискуючи, кучугури хмар,

Обтяжені, мабуть, небесним смислом».

Адам не помиливсь. На Рай принишклий

З янтарних хмар спустилася когорта

Небесних воїнів і зайняла

Поблизу пагорб. Величава з’ява

(Адам застиг, йому аж зір померк)

Була куди величніша за ту,

Що в полі Маханаїм побачив Яків,

Коли постав ряхтливо-сяйний табір

Сторожі ангельської; ще страшніша,

Ніж видиво навкруг гори в Дотані —

Тісні ряди вогненних колісниць

І вогнедишних коней – в час, як цар

Сирійський йшов підступною війною

На Божого пророка. Михаїл,

Господній ієрарх, звелів загону

Небесних вартових оволодіти

Простором Раю. Сам же до людей

Попрямував. Вони в передчутті

Великих змін стривожились. Адам

Озвавсь до Єви: «Зараз ознайомлять

Нові закони й долю. Он з гори,

Яку окутала рожева хмара,

Гряде до нас велична постать – Ангел

Чи то Архангел, бо з постави видно —

Один із наймогутніших у Бога.

Та дивно: не овіює нас жахом,

Але й не випромінює любови,

Як Рафаїл, недавній добрий гість

Небесний. Єво, відійди в криївку».

Адам налаштувавсь на гідну зустріч,

А віддаля, прийнявши людську постать,

Наближувався, як до мужа муж,

Архангел. Поверх панцира сяйного

На ньому розвивалась опанча

Багряна (в солунян та у тирійців,

Які прославилися барвниками,

Подібне йшло на пишні багряниці

Царям чи тріумфаторам – на тоги.

Ткачів там кольористики навчала

Ірида, фарбувальників богиня).

На шоломі іскристому Архангел

Відкинув забороло і явив

Змужніло юний лик. При поясі

Його зірчастому ярився грізно

Меч адамантовий, що Сатану

Розсік був навпіл; у правиці – спис.

Адам вклонився низько. Михаїл,

Небесний ієрарх, не привітавшись,

Промовив так: «Тобі я сповіщаю

Небесну волю. Знай: молитви ваші

Почуто. Розпад-Смерть не забере

Вас у сей час. Хоча Господь

Попереджав про Смерть – дарує ласку

Й дає пожити вам немало днів,

Щоб ви один переступ перекрили

Багатством добрих діл. Тоді Творець,

Умиротворений, жорстоку владу,

Яку над вами має Розпад-Смерть,

Усуне. Тільки вам не жить в Раю.

Я тут з’явився вивести вас звідси

На землю необроблену, з якої

Ви взяті». Так проголосив Архангел.

Адам поник, од горя занімілий,

А Єва, чувши це в близькій криївці,

Зайшлася у риданнях голосних:

«О горе, горе! Краще Розпад-Смерть!

О Раю рідний! Як мені покинуть

Твої стежки, де Ангели витають,

Де тиха і сумна я сподівалась

Дожити упокорено до днини

Й хвилиночки останньої для нас!

О квіточки мої! Вам не буяти

На холоді! Я з пуп’янків маленьких

Плекала вас, давала ім’я кожній.

Хто вам голівки к Сонцю поприхилить?

Рядочками маленьких і великих

Хто вас напоїть свіжою водою,

Що жебонить у райських ручаях?

О наша рясно квітчана постеле!

Тебе, подружній затишку, повитий

І щедро встелений духмяним зіллям,

Тебе, що так дбайливо берегла я,

Велять покинути! Внизу за Раєм

Як нам до випарів нечистих звикнуть?

Як споживати грубу тверду їжу?!

Плачі жіночі обірвав Архангел:

«Не побивайся, Єво, а терпляче

Карайсь по-правді та наказуй серцю,

Хай не вростає в те, що не твоє.