Анна Чмутова - Одне без одного, Анна Чмутова

— Агов, я не ту реакцію очікував, — бурчить Назар ображено й сідає на постелі.

— А я не очікувала тебе тут голим, — вичавлює з себе дівчина, вгамовуючи сміх. — Це який же привід для романтики?

— Взагалі-то сьогодні день закоханих.

— Точно, — Віра б’є себе долонею по лобі. А потім скидає светр і штани. Хоч і намагається робити свої рухи плавними й еротичними, не зациклюється на цьому. Спирається коліном на край ліжка. — Але ж ми не закохані, так?

Назар здивовано підіймає брів до гори. Поки що він тільки мовчить і спостерігає у приглушеному освітленні за дружиною. А та не квапиться щось пояснювати. Розглядає Гаєвського у відповідь. Такого як є. Голого й смішного в цій спробі влаштувати їм романтичний секс. На тумбочці помічає тацю з вином і фруктами.

Це ж треба! Він помітив усі сердечка в декораціях магазинів і не пропустив дату. А сама Віра настільки почувалася загнаною конякою, що навіть пропустила в календарі чотирнадцяте число. Хоча сьогодні вона чула його регулярно — все ж три засідання в суді було.

Не витримує чоловік. Накидує на себе ковдру, нібито одразу переводячи бесіду з еротичної площини в більш серйозну.

— А хто ми?

— Ті, хто кохають, — знизує. — Закохані — це ж тільки на початку. Це відчуття приємне, але не довготривале. А ті, хто кохають, — це надовго.

— Філософські, — усміхається чоловік. — То ти так намагаєшся зістрибнути з теми дарувати мені подарунок?

— А ти й подарунок підготував?

— Угу.

Назар дістає з-за таці невелику оксамитову коробочку. У таких зазвичай дарують браслети. Приємно, але Віра до прикрас ніколи й не відчувала особливого потягу. Тому в душі попри приємне тепло від його уваги апріорі дівчина все одно відчуває маленьке розчарування. Він не пам’ятає її переваги в подарунках. Новій книзі з трилером у середині вона зраділа б набагато більше.

— Дякую, — приймає з його рук коробочку, що відчувається важче за звичайні браслети. — А що там?

— Відкрий і побачиш.

Віра гарно знає свого чоловіка. Зараз Назар на межі між хлопчачим бешкетництвом і знервованістю. І це поєднується з потенційною прикрасою всередині коробочки. Тож дівчина кидає ще один погляд на чоловіка у спробі там побачити підказку, а потім нігтем підіймає кришечку футляра.

— Ти серйозно? — Віра повертає погляд за секунду знову на чоловіка. А потім мимоволі повертає назад у футляр. Мерехтіння свічок і її власні хвилювання не дають їй зосередитися. Дівчина все боїться, що помилилася й неправильно зрозуміла Назара.

— Абсолютно, — тепер на його обличчі не залишилося жодного натяку на веселощі.

— Це ж?.. 

Віра замовкає. Вона хоче це почути від нього. Щоб закрити одним махом усі її сумніви.

— Ключі від нашої квартири. Вір, повертайся, а?

— Спочатку скажи мені.

— Що?

— Ми закохані чи кохаємо?

— Ми влипли одне в одного на все життя.

— Міг би сказати й краще.

— Як?

— Наприклад, що ми одне без одного не можемо.

— Гаразд, — Назар нарешті тягне дружину на себе й обіймає. Цілує в скроню й мовчить. А потім хмикає їй у волосся: — Одне без одного ми не можемо.