Кулик Степан - Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан

Пес застережливо загарчав і прилаштувався поруч. Тримаючись трохи попереду.

— Та ти особливо шерсть не здиблюй… Швидше за все звірина якась необачна. Ліс же поряд. Стривай трохи... Обживемося, поставимо огорожу. І город від зайців та диких свиней захистимо, і тобі спокійніше буде.

Розмовляючи з псом, що більше не виказував настороженість, підійшов до того місця, де помітив дивний рух.

Ні, не помилився. Не здалося. Сліди були. І не звірині… Безумовно людське взуття. Ще й дивне — без підборів і однаково округлене з обох кінців. Тож одразу й не зрозуміти, в який бік йшов неочікуваний гість. Але сніг не земля, тут так легко не обдуриш. Якщо людина спеціально не навчена, то мимоволі сильніше спирається на п'яту і, відповідно, залишає ззаду глибшу вм'ятину.

— Та щоб тебе підняло та й гепнуло, — сплюнув у серцях Нестор, коли зрозумів, що невідомий гість прямував від річки до Степанової балки. — Ну, і дідько з тобою, а я слідом не піду. Дурних немає — вимерли… Вчений. Все одно в тому проклятому лісі нічого не побачу. Тож і час даремно витрачати не буду. Поговоримо, коли наступного разу побачимось. Сподіваюся… Піду, краще мушкет срібною кулею заряджу. Про всяк випадок, якщо вас так сюди тягне. А ти — стережи. Якщо що, клич…

Нестор зайшов на ганок, обмів чоботи від снігу й увійшов до хати.

Стараннями дружини, пахло дивовижно. Та й зголоднів неабияк. Все-таки весь день на морозі.

— Ти вже все? — підійшла до нього Марічка. — Закінчив?

— Так, — відповів козак, знімаючи кожушок. — Не закінчив, але на сьогодні досить.

— От і добре. Тоді, йди вмийся, переодягнися в чисте і сідай до столу. У мене також усе готове. Зараз накрию.

— А не рано ще?

Жінка підійшла до вікна і подивилася на небо.

— Ні. Он де перша зірка показалася. Саме час… Іди, іди, не заважай, — ухилилася від його обіймів. — Ти холодний. Намилуємося ще… Вся ніч попереду.

— Гаразд…

Козак роздягнувся до пояса, пішов до рукомийника і став з насолодою хлюпатися теплою, дбайливо підігрітою водою.

Хата, поки його не було, змінилася вражаючи. Ще вранці вона була похмурою і виразно віяла запустінням. А зараз, стараннями Марічки, перетворилася у справжнє сімейне гніздечко. Доглянуте, прибране та затишне. У такому тільки любитися та дітей ростити. Все сяяло чистотою, охайністю, новими рушниками. Гірка перин та подушок на ліжку застелена чистим покривалом. Під іконою в кутку лампадка горить. Навіть дзеркало повісила.

А стіл буквально ломиться від тарелів та полумисків.

Хоча, чому дивуватися? Це ж Святвечір. Отже, на столі повинні стояти рівно дванадцять страв. Більше — можна, аби не тринадцять, менше — ні. За кількістю апостолів.

Центральне місце займає кутя.

Начебто проста страва, та й складається всього з кількох продуктів — мак, добре розварені цілісні зерна пшениці, родзинки, горіхи, мед — а смак у кожної господині інший. Тому що залежить не від продуктів, а від старанності, вкладеної у приготування.

Пшеницю, перш ніж варити, треба добре відбити від лушпиння. І цей процес дуже трудомісткий і довгий. Але, якщо полінуєшся — і зерна вже не так напріють, будуть жорсткими, неприємними на смак. Постараєшся — і вона танутиме в роті, навіть жувати не треба.

Те саме і з маком. Якщо просто залити насіння окропом і дати настоятися — кутя вийде неприємного брудно-коричневого кольору. Таке просто так на стіл подати і то незручно, як грудку бруду бухнути. А ось якщо цей мак годину-другу старанно розтерти в макітрі, та з усією ретельністю — зернини розкриються і перетворяться на білясту масу. І на смак приємну, і зовсім інший колір страві додадуть. Святковий.

Горіхи, родзинки, мед — це вже кожна господиня сама, за смаком додає.

Отак і виходить, що лише одна ложка куті розповість про господарів більше, ніж довга розмова. Темна, тверда — у цьому будинку живуть люди ліниві та безгосподарні. Приємного молочного кольору, ніжна — отже, і господарі роботящі, і в побуті, і в роботі охайні та старанні.

Тож Нестор на горщик із кутею поглядав з гордістю.

— Я готова…

Марічка теж одяглася до столу у все нове. Святкова сорочка, розшита по коміру і на рукавах пишними, яскравими трояндами, робили молодицю ще звабливішою, а важке, срібне монисто, не звисало, а вільно лежало на пишних грудях, викликаючи у молодого козака зовсім інший апетит.

За традицією, перш ніж приступити до трапези, промовили молитву. Потім Нестор, на правах господаря, тричі перехрестив кутю і зачерпнув із горщика першу ложку. За ним — молода дружина.

Кутя вдалася на славу. Так і танула в роті, залишаючи приємний, кисло-солодкий присмак. Марічка вгадала з медом, і страва не була надто нудотною. Декотрі додають ще дрібно порізані сушені сливи та грушки. Навіть вишні… Але мати Марічки це не схвалювала і доньку так привчила. Кажучи, що в будній день роби що забажаєш, а святкова страва має бути такою, як її в родині споконвіку готують. Немов, пам’ять про усіх тих, кого вже немає поряд. 

Потім козак поклав пару ложок у невелику миску і поставив у кутку біля дверей. Для домовика. Начебто, не по-християнськи, піп на передсвятковій службі навіть спеціально про це говорив, але традиції народні речі вперті — теж передаються з покоління в покоління і відмовитися від них ніхто не поспішає. Віра вірою, а напевне ніхто не знає, як світ насправді влаштований. То навіщо ж ображати духів та невидимих ​​помічників? Мабуть, не збідніє стіл від жмені каші.