Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

Якби ще існувала така річ, як час, то лише через пару хвилин після того, як пішли Сюзен і Лобсанґ, до майстерні з бундючним виглядом забрела низесенька, сантиметрів п’ятнадцять заввишки, постать у накидці. Услід за нею залетів крук, який всівся на дверях і з великою підозрою почав розглядати сяючий годинник.

— Мені він видається небезпечним, — сказав він.

— ПІ-ПІ? — озвався Смерть Щурів, наближаючись до годинника.

— Ні, не намагайся корчити з себе героя, — застеріг Карк.

Щур підійшов ще ближче, подивився на годинник з виразом «що-більші-такі-штуки-то-гучніше-падають», а тоді щосили вдарив його косою.

Або принаймні спробував це зробити. Щось зблиснуло, коли лезо торкнулося годинника. На якусь мить Смерть Щурів став чорно-білим невиразним кільцем довкола нього, а тоді щез.

— Казав тобі, — озвався крук, чистячи собі пір’я. — Можу битися об заклад, що ти зараз почуваєш себе містером Дурком, правда?

— …а тоді я подумав, чи є якась робота, де можуть придатися мої таланти? — сказав Ронні. — Час для мене лише ще один напрямок. І тоді я подумав, що всім потрібне свіже молочко, так? І всі воліли б, щоб його доставляли зранку.

— Краще, звісно, ніж мити вікна, — погодився Лу-Тзе.

— Я за це взявся лише після того, як їх винайшли, — повідомив Ронні. — Перед тим я працював садівником. Додати ще прогірклого масельця яка?

— Будьте ласкаві, — подякував Лу-Тзе, простягаючи чашку.

Лу-Тзе було вісімсот років, ось чому він вирішив перепочити. Який-небудь герой на його місці зірвався б на ноги, метнувся б у принишкле місто, а тоді…

Отож-бо й воно. А тоді герой почав би думати, що ж йому робити далі. Вісімсотрічний життєвий досвід навчив Лу-Тзе, що все, що стається, залишається сталим. Воно може залишатися сталим в іншій системі координат, якщо вже бути абсолютно точним, але його не можна зробити не-сталим, таким, що не сталося. Годинник пробив, і час зупинився. Пізніше знайдеться якесь вирішення. А тим часом, горнятко чаю й розмова з його безтурботним рятівником може тільки прискорити настання цього моменту. Адже, зрештою, Ронні не був звичайним пересічним молочарем.

Лу-Тзе давно вже дотримувався думки, що нічого не стається безпричинно, за винятком хіба що футболу.

— У вас тут усе справжнє, Ронні, — похвалив він, роблячи ковточок. — Бо тим маслом, яке нам підсовують тепер, навіть воза не змастиш.

— Це все порода, — пояснив Ронні. — Я дістаю це від високогірних стад, що паслися шістсот років тому.

— Будьмо, — підняв угору чашку Лу-Тзе. — Але кумедно трохи. Маю на увазі, якщо сказати людям, що спочатку було п’ять Вершників Апокаліпсису, а тоді один їх залишив і став молочарем, це викликало б здивування. Усі б питали, чому ви…

На якусь мить у Ронні спалахнули сріблом очі.

— Творчі розходження, — прохрипів він. — Егоїзм, самозакоханість. Дехто може сказати… Але ні, не хочу про це говорити. Бажаю їм усього найкращого, звісно, нехай щастить.

— Звичайно, — погодився Лу-Тзе з непроникним виразом обличчя.

— І я з великим інтересом слідкував за їхніми кар’єрами.

— Не сумніваюся.

— А знаєте, що згадку про мене видалили навіть із офіційної історії? — запитав Ронні. Він підняв долоню, і в ній з’явилася книга. На вигляд новесенька.

— Це було раніше, — повідомив він з кислою міною. — Книга Ома, пророцтва Тобруна. Зустрічали його колись? Такий високий, бородатий, з тенденцією безпричинно хихотіти?

— Це ще переді мною, Ронні.

Ронні подав йому книжку.

— Перше видання. Гляньте-но другий розділ, сьому строфу, — порадив він.

І Лу-Тзе прочитав: «І Ангел у білих шатах розгорнув Залізну книгу, і з’явився п’ятий вершник у колісниці з палаючого льоду, і було ламання законів і розривання угод, і юрба заволала: «О, Господи, для нас настало лихо!».

— Це був я, — гордо прорік Ронні.

Лу-Тзе перевів погляд на восьму строфу: «І я побачив немовби кроликів, різнокольорових і в основному з картатими візерунками, що кружляли і вертілися, і лунали звуки якихось великих солодкаво-сиропних речей».

— Цієї строфи вже не було в наступному виданні, — сказав Ронні. — Дуже схильний до всіляких візій, старушок Тобрун. Отці-засновники омніянізму могли брати й перемішувати все, що забажали. У ті дні, звичайно, все було в новинку. Смерть був Смертю, звичайно, але решта були насправді лише Місцевим Неврожаєм, Мордобоєм і Вітрянкою.

— А ви?.. — наважився спитати Лу-Тзе.

— Публіка вже більше не цікавилася мною, — пояснив Ронні. — Принаймні так мені сказали. У ті дні ми виступали лише перед дуже маленькими аудиторіями. Якесь там нашестя сарани, пересохлий ставок у якогось племені, вибух вулкану… Ми задовольнялися будь-якими нагодами виступити. І для п’ятьох забракло місця, — він шморгнув. — Так мені сказали.

Лу-Тзе відставив чашку.

— Що ж, Ронні, було дуже приємно побалакати з вами, але час… час, як бачите, не поспішає.

— Ага. Чув про це. На вулицях панує Закон, — у Ронні знову спалахнули очі.

— Закон?

— Дгланґ. Аудитори. Знову збудували скляний годинник.

— Ви це знаєте?

— Послухайте, нехай я не належу до Грізної Четвірки, але мої очі й вуха завжди відкриті, — сказав Ронні.

— Але ж це кінець світу!

— Ні, не кінець, — спокійно заперечив Ронні. — Усе й далі на місці.

— Але нікуди не рухається!

— Ну, це вже не мої проблеми, — зронив Ронні. — Я працюю з молочком і молочними продуктами.

Лу-Тзе озирнув сяючу чистотою молочарню, лискучі пляшки й маслоробки. Чудова робота для позачасової особи. Молоко буде завжди свіжим.

Він знову подивився на пляшки, і в його голові промайнула мимовільна думка.

Вершники мали людську подобу, а люди марнославні. Уміння скористатися людською марнославністю само по собі було різновидом бойового мистецтва, а Лу-Тзе вже здавна вдосконалював себе у володінні ним.

— Можу закластися, що я знаю, хто ви такий, — заявив він. — І можу вирахувати ваше справжнє ім’я.

— Ха. Ніколи в житті, ченцю, — відрізав Ронні.

— Я не чернець, а простий підмітальник, — спокійно уточнив Лу-Тзе. — Лише підмітальник. Ви їх назвали Законом, Ронні. Бо ж має бути закон, правильно? Вони встановлюють правила, Ронні. А вам же потрібні правила, хіба не так?

— Я працюю з молочком і молочними продуктами, — повторив Ронні, але його око сіпнулося. — І з яєчками за домовленістю. Це добрий і стабільний бізнес. Я думаю про те, щоб залучити більше працівників до крамнички.

— Навіщо? — здивувався Лу-Тзе. — Вони ж не матимуть, що робити.

— І ще треба розширити асортимент сирів, — провадив Ронні, не дивлячись на підмітальника. — Попит на сири зростає. І ще я думав завести семафорну адресу, люди зможуть присилати замовлення, буде великий попит.

— Всі правила перемогли, Ронні. Нічого більше не рухається. Немає нічого непередбаченого, бо нічого не відбувається.

Ронні сидів, дивлячись у порожнечу.

— Я бачу, Ронні, що ви знайшли свою нішу, — заспокійливо мовив Лу-Тзе. — І у вас тут усе, як з голочки, хто б у цьому сумнівався. Я припускаю, що решта хлопців були б насправді раді знати, що у вас тут усе прекрасно. Лише одна річ, е-е… Чому ви мене врятували?

— Що? Ну, це був мій благочестивий обов’язок…

— Ви П’ятий вершник, містере Соаче. Благочестивий обов’язок? — хоча, подумав Лу-Тзе, ви дуже довго були в людській подобі. Ви хочете, щоб я це вирахував… Ви цього хочете. Тисячі років отакого життя. Воно примусило вас ховатися, мов равлик, у своїй шкаралупі. Ви буде