Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

А в мене, — повідомила міс Коричнева, — мимовільні думки пов’язані з задоволенням вкупі з певним побоюванням.

— Ми вже вчимося більше про людських істот, — сказав містер Білий.

— З якою метою? — запитала міс Коричнева, чиї відчуття побоювання посилилися від вигляду викривленого обличчя містера Білого. — Для нас вони вже не є суттєвим фактором. Час закінчився. Вони вже викопні істоти. Під вашим оком сіпається шкіра.

— Це невідповідна думка, і в цьому твоя провина, — сказав містер Білий. — Вони існують. Ось чому нам необхідно дослідити їх якомога детальніше. Я бажаю продовжити експеримент. Моє око функціонує ідеально.

Він узяв з ринкової ятки сокиру. Міс Коричнева відступила ще на один крок.

— Мимовільні думки, пов’язані з побоюванням, різко посилилися, — сказала вона.

— Але ж це просто грудка металу на шматку дерева, — зазначив містер Білий, піднімаючи сокиру. — Ми ж бачили ядра зірок. Ми дивились, як палають світи. Ми спостерігали за агонією простору. Чим таким ця сокира може занепокоїти нас?

Він замахнувся. Удар вийшов незграбний, а людська шия виявилася набагато міцнішою, ніж усім здається, проте шия міс Коричневої вибухла кольоровими порошинками, і аудиторка впала.

Містер Білий обвів поглядом найближчих до нього аудиторів, і всі вони відсахнулися.

— Чи ще хтось волів би випробувати цей експеримент? — запитав він.

Усі хором квапливо відмовилися.

— Добре, — сказав містер Білий. — Ми вже багато чому навчилися!

— Він відрубав їй голову!

— Не кричи! І не вистромлюй власну голову! — просичала Сюзен.

— Але ж він…

— Гадаю, вона знає! Та й не вона, а воно. І він теж воно.

— Що відбувається?

Сюзен відступила в тінь.

— Я не… цілком упевнена, — мовила вона, — але гадаю, що вони спробували зробити собі людські тіла. Вийшли цілком пристойні копії. А тепер… вони починають поводитися, як люди.

— Ви називаєте оце людським поводженням?

Сюзен зміряла Лобсанґа сумним поглядом.

— Ти, мабуть, не часто буваєш серед людей, ні? Мій дідусь каже, що коли розумна істота приймає людську подобу, вона починає думати як людина. Форма визначає суть.

— То це були дії розумної істоти? — здивувався Лобсанґ, який ще й досі не міг відійти від шоку.

— Ти не тільки не буваєш серед людей, але й історію не читаєш, — похмуро ствердила Сюзен. — Тобі відоме прокляття перевертня?

— Хіба недостатнє прокляття просто бути перевертнем?

— Вони так не думають. Але якщо занадто довго перебувають у вовчій шкурі, то так і залишаються вовками, — сказала Сюзен. — Вовча подоба дуже… потужна, розумієш? І хоч розум залишається людським, вовча суть пролазить носом, вухами, лапами. Про відьом знаєш?

— Ми, е-е, вкрали в однієї з них мітлу, щоб дістатися сюди, — зізнався Лобсанґ.

— Справді? То вам тоді ще пощастило, що настав кінець світу, — вишкірилася Сюзен. — Так ось, деякі з найкращих відьом володіють певним трюком, який вони називають Запозиченням. Вони проникають у розум тварини. Дуже корисна річ. Але важливо знати, коли треба забратися геть. Якщо занадто довго бути качкою, можна так і залишитися нею. Тямущою, можливо, качкою, з деякими дивними спогадами, та все ж таки качкою.

— Поетові Гогі колись наснилося, ніби він став метеликом, а коли він прокинувся, то прорік: «Я чоловік, якому приснилося, що він метелик, чи я метелик, якому сниться, що він чоловік?», — спробував підтримати розмову Лобсанґ.

— Справді? — жваво озвалася Сюзен. — І ким він виявився?

— Що? Ну… хто його зна?

— А як він писав свої вірші? — запитала Сюзен.

— Пензликом, звичайно.

— І він не пурхав скрізь, залишаючи в повітрі насичені інформацією візерунки або відкладаючи яєчка на капустяному листі?

— Ніхто такого не згадував.

— Тоді, ймовірно, він був чоловіком, — сказала Сюзен. — Цікавий приклад, але він нам не дуже допомагає. Хіба що припустити, що аудиторам сниться, ніби вони люди, і цей сон реальний. А ще їм бракує уяви. Як моєму дідусеві, до речі. Вони можуть зробити досконалу копію будь-чого в світі, але не здатні створити щось нове. Тому, на мою думку, вони зараз починають з’ясовувати, що означає насправді бути людиною.

— І що ж це означає?

— А те, що значно менше себе контролюєш, ніж тобі здається, — вона знову обережно придивилася до натовпу на площі. — Чи тобі щось відомо про особу, яка змайструвала годинник?

— Мені? Ні. Не дуже…

— А як ти тоді знайшов це місце?

— Лу-Тзе припустив, що годинник мають робити тут.

— Справді? Непоганий здогад. Ви навіть знайшли потрібний будинок.

— Я, е-е, це я знайшов будинок. Я, е-е, знав, що він там, де маю бути я. Звучить по-дурному?

— О, так. Дзвенять дзвіночки і щебечуть синички. Хоча, можливо, так воно й було. Ось і я також завжди знаю, де маю бути. А зараз де б ти мав бути?

— Хвилиночку, — сказав Лобсанґ. — А ви хто така? Зупинився час, світ віддано на поталу… казкам і почварам, а тут собі походжає шкільна вчителька?

— З такою найнадійніше, — зронила Сюзен. — Ми не полюбляємо дурниць. Та й я вже казала тобі. Я успадкувала певні таланти.

— Типу існування поза часом?

— Це один із них.

— Дивний талант для вчительки!

— Але придається для виставлення оцінок, — спокійно зазначила Сюзен.

— А ви хоч людина?

— Ха! Так само, як і ти. Хоч не стану заперечувати, що ховаю парочку скелетів у родинній шафі.

Вона це сказала якимось двозначним тоном…

— Це ж не був звичайний фразеологізм? — відверто запитав Лобсанґ.

— Ні, не був, — погодилася Сюзен. — А ця штука в тебе на спині. Що станеться, коли вона перестане вертітися?

— Мені тоді забракне часу.

— Ага. Отже, той факт, що вона вповільнилася і зупинилася, коли аудитор хизувався своїм володінням сокирою, не відіграє значної ролі?

— Вона не крутиться? — запанікувавши, Лобсанґ спробував сягнути власної спини, перекрутившись у результаті дзиґою.

— Бачу, в тебе є також приховані таланти, — вишкірилася Сюзен, притулившись до стіни.

— Будь ласка! Накрутіть мене знову!

— Гаразд! Ти є…

— Це й першого разу зовсім не було смішно!

— Це правда, в мене немає доброго почуття гумору.

Вона схопила його за руки, коли він намагався дістати ремені веретена.

— Тобі це не потрібно, розумієш? — наполягла вона. — Це просто мертвий вантаж! Повір мені! І не здавайся! Ти твориш власний час! І не питай, як саме.

Він нажахано подивився на неї.

— Що відбувається?

— Усе гаразд, усе гаразд, — якомога терпляче вимовила Сюзен. — Ці речі завжди спочатку шокують. Коли це сталося зі мною, нікого поруч не було, тож вважай, що тобі ще пощастило.

— А що сталося з вами?

— Я з’ясувала, ким був мій дідусь. І не питай мене. А тепер зосередься. Де ти мав би бути?

— Е-е, е-е… — Лобсанґ роззирнувся. — Е-е… десь там, я гадаю.

— Не хочу навіть питати, звідки ти це знаєш, — мовила Сюзен. — Тим паче, що це в протилежний бік від тієї юрби.

Вона усміхнулася.

— Будь оптимістом, — додала вона. — Ми молоді, у нас ще море часу попереду… — вона закинула на плече гайковий