Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

ніби це був якийсь «замок жахіть», поставив чергову пляшку на підставку для сушки, а тоді, далі стоячи спиною до Лу-Тзе, підняв руку. Всі пальці були стиснуті, крім середнього, який стирчав.

— Знаєте, що це таке, ченцю? — запитав він.

— Це не надто дружній жест, приятелю, — його долоня міцно стискала важкий черпак. Лу-Тзе траплялося використовувати й менш зручні види зброї.

— Ой, яке поверхове тлумачення. Ви ж уже не першої молодості, ченцю. Я бачу, що ви прожили не одне століття. Скажіть, що це таке, і знатимете, хто такий я.

Холодне повітря молочарні стало ще холоднішим.

— Це ваш середній палець, — сказав Лу-Тзе.

— Тьху! — зронив чоловік.

— Тьху?

— Так, тьху! Ви ж маєте мозок. Напружте його.

— Слухайте, з вашого боку було гарно…

— Вам відомі таємні знання, що їх усі шукають, ченцю, — мийник пляшок зробив паузу. — Та ні, я навіть припускаю, що вам відомі доступні знання, ті, що приховані у всіх на виду, і яких практично ніхто не шукає. Хто я такий?

Лу-Тзе придивився до самотнього пальця. Стіни молочарні потьмяніли. Холод пробирав до кісток.

Його мозок почав шалено працювати, і за справу взявся бібліотекар пам’яті.

Це не було якесь нормальне місце, і це не був якийсь нормальний чоловік. Палець. Один палець. Один із п’яти перстів на… Один із п’яти. Один із П’яти. Слабке відлуння древньої легенди вимагало уваги.

П’ять мінус один буде чотири.

Один залишився.

Лу-Тзе дуже обережно повісив черпак назад на гачок.

— Один із П’яти, — вимовив він. — П’ятий з Чотирьох.

— Нарешті. Я ж бачив, що ви освічений.

— Ви були… ви були тим одним, який залишив їх, перш ніж вони стали відомими?

— Так.

— Але ж… це молочарня, і ви миєте пляшки!

— І що? Я ж мусив якось згаяти час.

— Але ж… ви були П’ятим вершником Апокаліпсису! — вигукнув Лу-Тзе.

— І я можу закластися, що мого імені ви не пам’ятаєте.

Лу-Тзе завагався.

— Ні, — зізнався він. — Не думаю, що я будь-коли його чув.

П’ятий вершник повернувся до нього обличчям. Мав чорні очі. Чорні-чорнісінькі. Лискучі, чорні, без жодних білків.

— Мене, — сказав П’ятий вершник, — звати…

— Як?

— Мене звати Ронні.

Позачасовість немовби скувала все кригою. На морі замерзли хвилі. Птахи застигли в повітрі. Світ завмер.

Але не стих. Лунало бриніння, неначе хтось проводив пальцем по обідку величезного келиха.

— Ходімо вже, — наполягла Сюзен.

— Ви чуєте це? — запитав, зупинившись, Лобсанґ.

— Для нас немає різниці…

Вона штовхнула Лобсанґа назад у тінь. Посеред вулиці раптом виник з нічого й почав крутитися сірий балахон аудитора. Повітря довкола нього сповнилося порохом, з якого утворився спочатку циліндр, а тоді якась людиноподібна постать, що трохи нетвердо трималася на ногах.

Якусь мить вона розгойдувалася туди-сюди. Поволі підняла руки й роздивилася їх, повертаючи сюди й туди. А тоді рішуче й цілеспрямовано кудись покрокувала. Згодом до неї долучилася інша постать, вигулькнувши на вулицю з бічного провулка.

— Це щось на них не подібно, — сказала Сюзен, коли та пара завернула за ріг. — Вони щось задумали. Ходімо за ними.

— А що з Лу-Тзе?

— А що з ним? Скільки, ти казав, йому років?

— Він каже, що вісімсот.

— Такого голими руками не візьмеш. З Ронні йому цілком безпечно, якщо тільки бути насторожі і не сперечатися. Ходімо.

Вона рушила далі вулицею.

До аудиторів долучалися інші, петляючи поміж застиглих возів і нерухомих людей уздовж вулиць, що вели, як виявилося, до площі Сатор, одного з найбільших відкритих майданів міста. Був базарний день. Біля яток скупчилися мовчазні й нерухомі постаті. Але поміж них снували сірі силуети.

— Їх тут сотні, — сказала Сюзен. — Усі людиноподібні, і здається, зібралися тут на якусь зустріч.

Містер Білий втрачав терпіння. Досі він навіть не усвідомлював, що в нього воно є, адже, якщо вже на те пішло, він сам по собі був зразком терпіння й витримки. Але тепер він просто відчував, як воно немовби випаровується. Це було дивне відчуття, начебто його голова перегрілася. А хіба може бути гарячою думка?

Масове скупчення втілених аудиторів нервово спостерігало за ним.

— Я містер Білий! — повідомив він нещасному новому аудитору, що опинився перед ним, і аж здригнувся від здивування, що залишився живим, вимовивши цей особовий займенник. — Ти не можеш також бути містером Білим. Бо це призведе до плутанини.

— Але нам уже бракує кольорів, — утрутився містер Фіолетовий.

— Цього не може бути, — заперечив містер Білий. — Є безконечна кількість кольорів.

— Але не так багато назв, — сказала міс Сіро-Брунатна.

— Це неможливо. У кожного кольору має бути назва.

— Ми змогли знайти тільки сто три назви відтінків зеленого, перш ніж колір ставав помітно синім або жовтим, — сказала міс Малинова.

— Але ж кількість відтінків безмежна!

— Проте кількість назв обмежена.

— Цю проблему треба вирішити. Додай це до списку, міс Коричнева. Мусимо назвати кожен можливий відтінок.

Одна з аудиторок жіночої статі була розгубленою.

— Я не можу все запам’ятати, — сказала вона. — І я не розумію, чому ви наказуєте.

— Якщо не рахувати віровідступниці, я тут найстарший зі всіх утілених.

— Лише на кілька секунд, — зауважила міс Коричнева.

— Це неістотно. Старшинство є старшинством. Це доконаний факт.

Це був доконаний факт. До фактів аудитори ставилися з пошаною. А ще містеру Білому був відомий той факт, що понад сімсот доволі незграбних аудиторів тинялися зараз містом.

Містер Білий мусив зупинити це нескінченне зростання втілень, коли дедалі більше його одноплемінників прибували до цього проблемного місця. Це ставало занадто небезпечним. Віровідступниця продемонструвала, зазначив він, що людське тіло примушує розум мислити загрозливим чином.

Потрібно бути вкрай обережним. Це було фактом. Тільки ті, хто довів здатність витримати цю процедуру, повинні отримувати дозвіл на втілення й завершення справи. Це було фактом.

Аудитори шанували факти. Принаймні досі. Міс Коричнева відступила на крок.

— Хай там як, — сказала вона, — але бути тут небезпечно. Я вважаю, що нам треба розівтілитися.

Містер Білий виявив, що його тіло само на це відреагувало. Воно випустило з рота певну кількість повітря.

— І залишити речі незвіданими? — запитав він. — Незвідані речі небезпечні. Ми тут багато чому вчимося.

— Те, чому ми вчимося, не має жодного сенсу, — заперечила міс Коричнева.

— Що більше ми вчимося, то більше з’являється сенсу. Немає нічого, що ми не здатні зрозуміти, — заявив містер Білий.

— Я не розумію, чому я зараз відчуваю бажання зробити так, щоб моя рука здійснила різкий контакт із вашим обличчям, — сказала міс Коричнева.

— Саме це я й мав на увазі, — повідомив містер Білий. — Ти цього не розумієш, і тому це небезпечно. Виконай дію, і ми дізнаємося більше.

Вона його вдарила.

Він схопився рукою за щоку.

— Виникли мимовільні думки про уникнення повторної дії, — пояснив він. — А також відчуття жару. Цікаво, що тіло немовби самостійно продукує процес мислення.

—