Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

Тож ми принаймні знаємо, хто виготовив годинника, — сказав Лобсанґ.

— Не думаю. Майстерня містера Гопкінса розташована за кілька кварталів звідси. І він виготовляє всілякі нові й екстравагантні моделі годинників для химерних і вибагливих клієнтів. Це його спеціальність.

— Тоді його зробив той… Ігор?

— Та де там, ні! Ігорі є професійними слугами. Вони ніколи не роблять нічого самі.

— Ви стільки всього знаєте, — мовив Лобсанґ, а Сюзен тим часом кружляла довкола годинника, немов борчиня, що вичікує момент для вдалого виконання прийому.

— Так, — погодилась вона, не повертаючи голови. — Знаю. Перший годинник зламався. А цей працює. Той, хто його створив — справжній геній.

— Лихий геній?

— Важко сказати. Не бачу жодних ознак.

— Яких ще ознак?

— Ну, явною підказкою був би напис «Ха-ха-ха!!!!!» збоку, ти так не думаєш? — запитала вона, округливши очі.

— Я вам тільки заважаю, так? — запитав Лобсанґ.

— Ні, зовсім ні, — озвалася Сюзен, придивляючись тепер до верстака. — Тут немає нічого. Гадаю, він міг налаштувати таймер. Щось типу будильника…

Вона замовкла.

Взяла до рук довгий гумовий шланг, намотаний на гак біля скляних банок, і пильно його оглянула. Тоді пожбурила його в кут, дивлячись на нього так, ніби ніколи в житті нічого подібного не бачила.

— Нічого не кажи, — неголосно звеліла вона. — У них дуже загострені відчуття. Просто обережно обійди ті великі скляні чани в тебе за спиною і намагайся зробити це якомога непримітніше. І роби це Вже.

Останнє слово пролунало з якимись дивними обертонами, і Лобсанґ відчув, як його ноги почали рухатися, майже без його свідомого контролю.

Двері трохи відхилилися, і увійшов якийсь чоловік.

Його обличчя вирізнялося тим, подумав пізніше Лобсанґ, що його неможливо було запам’ятати. Він ще ніколи не бачив обличчя, якому бракувало жодних примітних рис. Там був і ніс, і рот, і очі, і були вони цілком бездоганні, але однак вони якимось чином не поєднувалися в обличчя. Були просто частинами чогось, що не було цілісним. Якщо й були чимось, то хіба що ликом статуї, яка мала гарний вигляд зовні, але внутрішньо була порожня.

Поволі, немовби думаючи, як мають рухатися м’язи, цей чоловік повернувся і глянув на Лобсанґа.

Лобсанґ відчув бажання розітнути час. Веретено застережливо загуло в нього на спині.

— Гадаю, що цього вже досить, — сказала Сюзен, ступаючи вперед. Чоловіка перекрутило. Його живіт отримав удар ліктем, а тоді її долоня так міцно схопила його за підборіддя, що його ноги відірвалися від землі, а тіло вдарилося об стіну.

Коли він упав, Сюзен щосили лупнула його по голові гайковим ключем.

— Можемо тепер іти, — сказала вона недбало, немовби щойно просто впорядковувала якісь розкидані папери. — Нас більше ніщо тут не тримає.

— Ви його вбили!

— Звичайно. Він не людська істота. Я такі речі… відчуваю. Передалося мені у спадок. До речі, піди й забери той шланг. Швидше.

Позаяк у руках у неї й далі був гайковий ключ, Лобсанґ так і зробив. Принаймні спробував це зробити. Шланг, який вона пожбурила в куток, заплутався і утворив купу вузлів, немов гумове спагеті.

— Мій дідусь називає це зловмисністю, — сказала Сюзен. — Локальна ворожість існуючих речей до неіснуючих завжди збільшується, коли поблизу опиняється аудитор. Вони просто не годні стриматися. Тест зі шлангом дуже надійний в такому випадку, як стверджує один знайомий мені щур.

Щур, подумав Лобсанґ, а тоді запитав:

— А що таке аудитор?

— Вони не відчувають кольорів. Не розуміють їх. Дивись, як він одягнений. Сірий костюм, сіра сорочка, сірі черевики, сіра краватка, все сіре.

— Е-е… е-е… а може, це хтось просто намагався бути дуже крутим?

— Ти так гадаєш? Ну, то ми небагато втратили, — зронила Сюзен. — І ти однак помиляєшся. Дивись.

Тіло розкладалося. Це був швидкий, позбавлений крові процес, подібний на сухе випаровування. Тіло просто перетворилося на хмарку пороху, яка розсіялася і зникла. Але останні кілька пригорщів утворили, лише на пару секунд, знайому форму. Вона теж зникла з ледь чутним шелестом-криком.

— Це був дгланґ! — вигукнув він. — Лиховісний дух! Селяни в долинах захищаються від них амулетами! Але я думав, що це звичайне марновірство!

— Ні, це гарновірство, — уточнила Сюзен. — Тобто, вони справжні, але мало хто в них вірить. Здебільшого всі вірять у те, що несправжнє. Діється щось дуже дивне. Вони тепер скрізь, і в них з’явилися тіла. Так не повинно бути. Нам треба знайти того, хто змайстрував годинника…

— Е-е, а хто така ви, міс Сюзен?

— Я? Я… шкільна вчителька.

Вона побачила, що він дивиться на гайковий ключ, який вона й далі тримала в руках, і знизала плечима.

— Під час шкільних перерв усяке може статися, так? — мовив Лобсанґ.

Усе пропахло молоком.

Лу-Тзе випростався й сів.

Це була велика кімната, і він опинився на столі посеред неї. На дотик відчувалося, що поверхня столу була оббита залізом. Стіни були заставлені штабелями маслоробок, а біля мийки завбільшки з ванну вишикувалися великі металеві чани.

Крім молочного, були ще й інші запахи — антисептиків, добре вичищеної деревини, а також ледь відчутний душок коней.

Пролунали чиїсь кроки. Лу-Тзе квапливо ліг горілиць і заплющив очі.

Він почув, як хтось увійшов до кімнати. Цей хтось насвистував собі під ніс і був, скоріше всього, чоловічої статі, адже впродовж свого довгого життя Лу-Тзе ніколи ще не чув, щоб будь-яка жінка насвистувала так сипло й уривчасто.

Свист наблизився до столу, якусь мить залишався там, а тоді рушив до мийки. Свист затих, а натомість хтось натиснув на ручку насоса.

Лу-Тзе розплющив одне око.

Чоловік, який стояв біля мийки, був доволі невисокого зросту, тож стандартний фартух із синьо-білими смугами, що був на ньому, майже сягав підлоги. Схоже було, що він мив пляшки.

Лу-Тзе звісив ноги зі столу, роблячи це настільки безшумно, що рухи будь-якого пересічного ніндзя звучали б порівняно з цим наче бравурний духовий оркестр, і обережно торкнувся сандаліями підлоги.

— Краще себе почуваєте? — поцікавився той чоловік, не повертаючи голови.

— О, е-е, так. Нормально, — відповів Лу-Тзе.

— Я собі подумав, що то за бідолашний лисий чернець, — сказав чоловік, піднявши пляшку ближче до світла, щоб перевірити, чи вона чиста. — Має на спині якусь заводну штуковину, і йому явно не пощастило. Бажаєте чайочку? Чайник вже гріється. Маю масельце з молочка яка.

— Молочка яка? Я й далі в Анк-Морпорці? — Лу-Тзе подивився на стійку з черпаками неподалік. Той чоловік і далі не озирався.

— Гм-м. Цікаве питання, — зронив мийник пляшок. — Можна сказати, що ви нібито в Анк-Морпорці. То не бажаєте молочка яка? Я маю ще коров’яче молочко або козяче, верблюдяче, лам’яче, коняче, котяче, собаче, дельфіняче, китяче або крокодиляче — на ваш вибір.

— Що? Крокодили не дають молока! — заперечив Лу-Тзе, хапаючи найбільший черпак. Той цілком безшумно знявся з гачка.

— Я ж не казав, що його легко добути.

Підмітальник стиснув у долоні черпак.

— Де це я опинився, приятелю? — запитав він.

— Ви в… молочарні.

Чоловік біля мийки вимовив останнє слово зловісно,