Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

— Так. У мене закінчується час. А тепер я можу запитати, хто ви така?

— Міс Сюзен. Не рухайся.

Він почув за спиною неймовірно приємний звук накручування годинникового механізму Зволікатора.

— Міс Сюзен? — перепитав він.

— Так мене називають більшість моїх знайомих. А тепер я тебе відпускаю. Мушу тільки додати, що намагання вчинити якусь дурницю не принесе бажаного ефекту. Крім того, я зараз єдина особа в світі, котра може виявити бажання ще раз покрутити ту ручку.

Хватка послабилася. Лобсанґ поволі обернувся.

Міс Сюзен виявилася доволі тендітною жінкою у строгому чорному вбранні. Її біляве з чорною смужкою волосся оточувало їй голову осяйним ореолом. Але найбільше в ній вражало… вражало все, усвідомив Лобсанґ, усе від виразу її обличчя до пози, яку вона обрала. Деякі люди опиняються на задньому плані. Міс Сюзен опинялася на передньому плані. Вона впадала у вічі. Усе, що було за її спиною, здавалося другорядним тлом, фоном, заднім планом.

— Закінчив? — запитала вона. — Усе роздивився?

— Вибачте. А чи ви бачили старого чоловіка? Вбраного подібно до мене? З такою самою штукою на спині?

— Ні. Тепер моя черга. Чи маєш ти ритм?

— Що?

Сюзен округлила очі.

— Гаразд. Чи маєш ти музику?

— Не тут, ні!

— І дівчини ти, очевидно, не маєш, — зробила висновок Сюзен. — Кілька хвилин тому я бачила тут Старого Бідуна. Раджу тобі на нього не нарватися.

— Це хтось такий, що міг би забрати мого товариша?

— Сумніваюся. Крім того, Старий Бідун радше «щось», аніж «хтось». Хай там як, але тут є зараз набагато гірші за нього істоти. Навіть бабаї сховалися під землю.

— Чуєте, час зупинився, так? — запитав Лобсанґ.

— Так.

— А чому ж ви розмовляєте тут зі мною?

— Мене важко назвати створінням часу, — відповіла Сюзен. — Я ним користаюся, але не мушу в ньому існувати. Нас таких є декілька.

— Типу згаданого вами Старого Бідуна?

— Власне. А ще є Батько Вепр, Зубна Фея, Піщаний Чоловік, така ось публіка.

— Я думав, це міфічні істоти?

— І що? — Сюзен визирнула на вулицю.

— То ви не такі?

— Я так розумію, що ти не зупинив годинник, — сказала міс Сюзен, озираючи вулицю.

— Ні, я… не встиг. Мабуть, мені не треба було повертатися, щоб допомогти Лу-Тзе.

— Я перепрошую? Ти мчав, щоб запобігти кінцю світу, а тоді зупинився, щоб допомогти якомусь старому? Ти… просто герой!

— О, я б не сказав, що був ге… — Лобсанґ затнувся на півслові. Вона не сказала «Ти герой», маючи на увазі «Ти справжня зірка»; вона це сказала таким тоном, яким люди кажуть «Ти справжній ідіот».

— Я часто бачу таких, як ти, — провадила Сюзен. — Знаєш, герої мають дуже дивні стосунки з елементарною математикою. Якби ти розбив годинник перед тим, як він пробив, усе було б добре. А тепер світ зупинився, на нас здійснено вторгнення, і ми, можливо, всі загинемо лише тому, що ти зупинився для надання комусь помочі. Тобто дуже шляхетний учинок і таке інше, але також дуже-дуже… людський.

Вона вжила це слово, явно маючи на увазі «безглуздий».

— Маєте на увазі, що для порятунку світу потрібні бездушні шельми, які все холоднокровно розраховують? — огризнувся Лобсанґ.

— Холоднокровний розрахунок стає в пригоді, мушу зізнатися, — зазначила Сюзен. — Ну, а тепер, може, ходімо й поглянемо на той годинник?

— Навіщо? Шкоди вже заподіяно. Якщо ми тепер його розіб’ємо, це тільки погіршить справи. Крім того, е-е, веретено біля нього почало дуріти, і я, е-е, я відчув…

— Що треба остерігатися, — договорила за нього Сюзен. — Добре. Обережність не завадить. Але я хотіла б дещо перевірити.

Лобсанґ намагався взяти себе в руки. Ця дивна жінка мала такий вигляд, ніби точно знала, що вона робить… ніби точно знала, що будь-хто робить… та й, зрештою, який у нього був вибір? Тут він згадав про баночку з йогуртом.

— А це щось означає? — запитав він. — Я впевнений, що ця штука з’явилася на вулиці вже після зупинки часу.

Вона взяла баночку й оглянула її.

— О, — недбало зронила вона. — Це ж Ронні тут був, так?

— Ронні?

— Ой, та його всі знають.

— Що це має означати?

— Скажімо так, якщо твого товариша знайшов він, то з товаришем усе буде добре. Мабуть, буде добре. Принаймні краще, ніж якби його знайшло щось інше. Слухай, зараз не час турбуватися лише про когось одного. Холодний розрахунок, ясно?

Вона вийшла на вулицю. Лобсанґ рушив услід. Сюзен йшла так, немовби вулиця була її власністю. Зазирала в кожен провулочок і дверний отвір, але зовсім не як потенційна жертва, що остерігається нападників. Лобсанґу здавалося, ніби вона була розчарована тим, що не знайшла нічого небезпечного в тих закутках.

Вона наблизилася до крамнички, ступила крок усередину, але зупинилася на мить, розглядаючи завислу в повітрі квітку, утворену розбитим склом. З її виразу було помітно, що все це її анітрохи не здивувало, і що вона бачила в житті значно цікавіші речі. Тоді вона рушила далі й зупинилася біля внутрішніх дверей. Крізь щілину й далі сочилося сяйво, але було воно тепер дещо тьмяніше.

— Заспокоюється, — зронила вона. — Не повинно бути аж так погано… але там є двоє людей.

— Хто саме?

— Зачекай-но, я відчиню двері. І будь обережний.

Двері рухалися вкрай повільно. Лобсанґ зайшов у майстерню вслід за дівчиною. Веретено почало набирати швидкість.

Годинник посеред кімнати сяяв так сліпуче, що боляче було дивитися.

Та він однак не відводив погляду.

— Він… він саме такий, яким я його уявляв, — вимовив він. — Це шлях до…

— Не підходь до нього, — застерегла Сюзен. — Це непевна смерть, повір мені. Будь уважний.

Лобсанґ закліпав очима. Він явно не міг збагнути останні пару речень.

— Що ви сказали?

— Сказала, шо це непевна смерть.

— Вона що, гірша за певну смерть?

— Набагато. Дивися, — Сюзен підняла з підлоги молоток і легенько наблизила його до годинника. Він почав вібрувати в її руці, і вона ледь чутно вилаялася, коли він вислизнув з її пальців і щез. А перед цим довкола годинника утворилося невеличке кільце, що скорочувалося і могло бути подібним на молоток, якби його зробити дуже пласким і зігнути в коло.

— Чи ти розумієш, що сталося? — запитала вона.

— Ні.

— Я теж. А тепер уяви себе тим молотком. Непевна смерть, зрозумів?

Лобсанґ подивився на двох застиглих людей. Один був середнього зросту і мав відповідну кількість кінцівок та інших придатків, що свідчили про приналежність до людської раси, а отже, цю приналежність можна було, мабуть, не піддавати сумніву. Він дивився на годинник. Також це робила інша постать чоловіка середніх літ з переляканим обличчям, що й далі тримав у руках чашку з чаєм, а також, наскільки міг бачити здалеку Лобсанґ, тістечко.

— Той, який ніколи б не переміг у конкурсі краси, навіть якби був єдиним конкурсантом, це Ігор, — повідомила Сюзен. — А іншим гостем є доктор Гопкінс з Гільдії годинникарів.

—