Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

у сліпців, кажуть, навдивовижу гострий слух. А якби йому закортіло випити десь вина...

— І справді, він має всі козирі, — сказав містер Томас Марвел. — Але...

— Ви праві, усі козирі, — сказав матрос. — Усі.

Весь цей час містер Марвел роззирався, прислухаючись до якихось ледве чутних кроків і намагаючись вловити якісь непомітні рухи. Нарешті він, здавалося, наважився. Він кахикнув у руку, ще раз озирнувся, прислухався, а потім нахилився до матроса і тихо промовив:

— Бачте, я випадково знаю дещо про Невидимця.

— Ви? — здивувався матрос.

— Я, — відповів містер Марвел.

— Ого! — гукнув матрос. — І дозвольте спитати...

— Ви будете вражені, — прикриваючи рукою рот, сказав містер Томас Марвел. — Це незвичайна річ.

— Правда?

— Бачте... — почав містер Марвел таємничим тоном. І раптом він скрикнув: — Ой! — і аж підскочив. — Ой-ой!

Вираз його обличчя дивним чином змінився, воно перекосилося з болю.

— Що з вами? — здивувався матрос.

— Зуб болить, — пояснив містер Марвел, підносячи руку до вуха і хапаючись за книжки. — Мені треба йти, — сказав він, відсуваючись на лаві подалі від співрозмовника.

— Але ж ви хотіли розповісти мені про невидимця, — заперечив матрос.

Містер Марвел нібито вагався.

— Брехня, — промовив чийсь голос.

— Брехня, — повторив містер Марвел.

— Але ж у газетах пишуть... — заперечив матрос.

— Брехня, — сказав містер Марвел. — Я знаю хлопця, який вигадав усе це. Жодного Невидимця не існує. Це все дурниці!

— Але ж газета! Чи ви хочете сказати, що...

— Хочу, — твердо відповів містер Марвел.

Матрос витріщився на нього, досі тримаючи в руці газету. Містер Марвел судомно крутив головою.

— Стривайте, — промовив матрос, підводячись. — Ви хочете сказати...

— Хочу, — повторив містер Марвел.

— Тоді якого біса ви казали всі ці дурниці? Вам, мабуть, подобається, коли людина шиється перед вами в дурні?!

Містер Томас Марвел надув щоки.

— Я розводжуся тут добрих хвилин десять, — мовив матрос, почервонівши і стиснувши кулаки, — а ви, товстий старий пень, бісів син не міг... Хоча б із ввічливості...

— Чому ви лаєтеся? — сказав містер Марвел.

— Чому я лаюсь! Зараз я тобі покажу...

— Ходімо! — звелів невідомий голос.

Щось розвернуло містера Марвела, і він рушив уперед дивною, непевною ходою...

— Отож, забирайся... — сказав матрос.

— Це мені — «забирайся»? — спитав містер Марвел.

Він ішов боком, майже підстрибуючи, кумедно шарпаючись, немовби його підштовхували ззаду. Трохи відійшовши, він тихо завів посеред дороги якийсь монолог — з протестами і докорами.

— Дурень, — сказав матрос, дивлячись йому вслід. — Я покажу тобі, старий дурень, як шити мене в дурні! Про невидимця ж навіть у газеті написано!

Містер Марвел щось буркнув і зник за поворотом. А матрос переможно стояв посеред дороги, поки візок різника не примусив його відійти. Тоді він повернув до Порт-Стоу.

— Скільки дурнів на світі, — бурмотів він сам до себе. — Ти бач, жартує... Глузувати здумав... Це ж у газеті пишуть!

Невдовзі він почув про ще одну незвичайну подію, яка сталася зовсім уже недалеко: жменя грошей сама собою пересувалася понад стіною на Сент-Майклслейн. Це спостерігав того самого ранку інший матрос. Він спробував схопити гроші, але відразу ж покотився на землю, а коли підвівся, летючі гроші зникли. Матрос, який розмовляв з містером Марвелом, ладен був, як казав він сам, повірити чому завгодно, але це вже було занадто.

Проте історія ця була правдива. Того дня скрізь, від величного філіалу Лондонського банку до крамниць і барів гроші цілими жменями і стовпчиками підстрибували зі своїх місць і літали попід стінами та по заулках, зникаючи при наближенні людей.

Закінчували вони свій таємничий політ у кишені неспокійного чоловіка в старомодному циліндрі, який сидів біля маленького трактиру на околиці Порт-Стоу. Проте цього ніхто не бачив...

Лише за десять днів, коли ці події вже давно минули, матрос порівняв усі факти і зрозумів, як близько був він до дивного невидимця.

Розділ XV

Втеча

Надвечір доктор Кемп сидів у своєму кабінеті, у будинку на високому пагорбі над Бердоком. Це була маленька затишна кімната з трьома вікнами, що виходили на північ, захід і південь. Тут було багато полиць із книжками й науковими журналами, а також великий письмовий стіл. Біля вікна, що виходило на північ, стояв мікроскоп, лежали різні скельця, інструменти, пробірки зі зразками бактерій і пляшки з реактивами. У кабінеті горіла лампа, хоча небо ще не потемнішало. Вікна не були зашторені.

Кемп був високий стрункий світловолосий чоловік зі світлими, майже білими вусами. Він надавав великого значення своїй нинішній роботі і сподівався, що його приймуть до Королівського наукового товариства.

Підвівши очі, він побачив, що за пагорбом сідає сонце. Майже хвилину він милувався цим видовищем, а потім звернув увагу на невеликий чорний силует людини, яка бігла пагорбом до його будинку.

Це був невисокий чоловік у старому циліндрі, і біг він надзвичайно швидко.

«Іще один дурень, — подумав доктор Кемп. — Як той, що налетів на мене вранці, кричачи: „Невидимець! Невидимець!“ І що це з ними всіма? Ніби зараз якесь середньовіччя!»

Кемп підвівся, підійшов до вікна і подивився на вже оповитий сутінками пагорб і на невисокого чоловіка, який щодуху біг схилом униз.

«Поспішає, — подумав доктор Кемп, — але щось не те. Він біжить так важко, ніби його кишені набиті свинцем. І він зовсім задиханий...»

За хвилину чоловічок зник за одним із будинків біля пагорба, але за мить з’явився знову, а потім знову зник. Так повторилися тричі, і чоловік нарешті зовсім зник за забудовами.

— Телепні! — сказав доктор Кемп, повернувся на підборах і підійшов до письмового столу.

Люди ж, які перебували на дорозі й побачили втікача з невеликої відстані, не могли не помітити на його спітнілому обличчі вираз жаху.

Чоловік біг щосили і дзвенів так, наче був набитий грошима. Він не озирався навколо, дивився широко розплющеними очима просто вперед собою, де на вулицях уже запалювали та ходили люди. Його нижня щелепа звисла, на губах виступила піна, він тяжко і хрипко дихав. Перехожі зупинялися і занепокоєно розпитували одне одного, що б таке могло трапитися.

Раптом на вершині пагорба собака заскавчав і кинувся під ворота, а поки люди здивовано роззиралися, повз них