Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

щось прошльопало ніби босими ногами, важко дихаючи.

Перехожі тікали з дороги, галасуючи й верещачи. Налякані люди кричали, грюкали дверима, зачиняючись у будинках, засували засуви. Містер Томас Марвел чув усе це й біг, напружуючи останні сили. Страх, який охопив його, вмить передався всьому місту.

— Невидимець! Невидимець!

Розділ XVI

У «Веселих крикетистах»

Трактир «Веселі крикетисти» стоїть біля пагорба, де починається колія конки. Власник трактиру, спершися товстими руками на прилавок, вів із худорлявим візником розмову про коней, а якийсь чоловік із чорною бородою, в сірому одязі, їв сухарі, пив пиво і розмовляв із полісменом. Він говорив як справжній американець.

— Чому вони кричать? — запитав візник, намагаючись розгледіти, що відбувається на пагорбі.

Хтось біг вулицею.

— Може, десь пожежа? — промовив власник трактиру.

Раптом двері відчинились, і вбіг містер Марвел, заплаканий, скуйовджений, без циліндра. Комір його куртки був подертий. Містер Марвел силкувався зачинити двері, але ремінь, яким вони були прив’язані до стіни, не дозволяв зробити цього.

— Там! — закричав він спотвореним від жаху голосом. — Там! Невидимець! Він женеться за мною! Господи! Спасіть мене! Рятуйте! Рятуйте!

— Зачиніть двері, — сказав полісмен. — Хто там? Що відбувається?

Він підійшов до дверей, відстебнув ремінь, і двері з грюкотом зачинилися. Американець зачинив другі двері.

— Пустіть мене! — попросив Марвел, він тремтів усім тілом, але книг із рук не випускав. — Пустіть мене до будинку! Замкніть мене десь! Він женеться за мною, він обіцяв мене вбити! Я втік... Він вб’є мене!

— Тут ви в безпеці, — заспокоїв американець. — Двері зачинені. Що сталося?

— Пустіть мене до будинку! — кричав містер Марвел.

Тут двері здригнулися від сильного удару, а потім почувся квапливий стукіт і крики.

— Хто там?! — крикнув полісмен.

Містер Томас Марвел тикався в стіни, кричачи:

— Він вб’є мене! У нього ніж! Господи, рятуйте!

— Гаразд, — сказав власник трактиру, піднімаючи дошку над прилавком. — Проходьте.

Містер Марвел кинувся за прилавок. Гамір надворі не вщухав.

— Не відчиняйте дверей! — репетував Марвел. — Не відчиняйте дверей! Сховайте мене!

— То це Невидимець? — спитав чорнобородий американець, заклавши руку за спину. — Гадаю, вже час познайомитися з ним.

Раптом вікно, що виходило на вулицю, розлетілося на друзки. Надворі чулися крики. Ставши на стілець, полісмен визирнув у вікно, намагаючись побачити, що робиться біля дверей. Злізши, він промовив:

— Це він.

Господар став перед дверима до вітальні, де щойно сховався містер Томас Марвел, поглянув на розбите вікно й підійшов до гостей.

Раптом запала тиша.

— Шкода, що в мене немає кийка, — сказав полісмен, нерішуче підходячи до дверей. — Він увійде, щойно ми відчинимо. Його ніщо не зупинить.

— Не поспішайте відчиняти двері, — занепокоєно сказав візник.

— Відсуньте засуви, — сказав американець. — А коли він увійде... — І показав револьвер.

— Ні, так не можна, — заперечив полісмен. — Це ж убивство.

— Я знаю, в якій я країні, — відповів американець. — Я стрілятиму в ноги. Відсуньте засуви!

— Тільки не стійте позаду мене, — сказав власник трактиру, дивлячись у вікно.

— Добре, — сказав американець і почав відсувати засуви.

Власник трактиру, полісмен і візник повернулися до відімкнутих дверей.

— Заходьте, — тихо промовив американець, відступивши назад і сховавши револьвер за спину.

Але двері не розчинялися і ніхто не заходив. Хвилин за п’ять другий візник обережно заглянув до трактиру і побачив, що всі чогось чекають, а з вітальні визирає стривожене обличчя містера Марвела.

— Чи всі двері зачинені? — спитав містер Марвел. — Він десь ходить... Він надзвичайно хитрий...

— Господи! — скрикнув раптом власник трактиру, безпорадно озираючись. — Чорний хід! Я... Треба подивитись...

Двері до вітальні замкнули на ключ ізсередини.

— Двері надвір і ще одні двері, — провадив власник трактиру. — Двері надвір!

Він вибіг з трактиру, а за хвилину повернувся з ножем у руках.

— Двері надвір відчинені, — сказав він розгублено.

— Він мусить бути у будинку! — сказав худорлявий візник.

— Ну, в кухні його немає, — сказав власник трактиру. — Там дві жінки, і я перевірив кожен куточок із цим ножем. Не думаю, щоб він зайшов до кухні. Жінки помітили б його...

— А ви зачинили двері? — спитав худорлявий візник.

— Та звісно ж, — відповів власник трактиру.

Американець сховав револьвер у кишеню.

Раптом дошка над прилавком впала, замок у дверях затріщав, і двері вітальні розчинилися навстіж. Містер Томас Марвел дико й перелякано заверещав, і всі кинулися йому на допомогу. Американець вистрелив, дзеркало на стіні вітальні тріснуло, і скалки зі дзвоном упали на підлогу.

Коли власник трактиру вбіг до вітальні, містер Томас Марвел немовби боровся з дверима, які виходили в кухню. Поки власник трактиру вагався, Марвела витягло в кухню. Звідти долинули крики і брязкіт посуду. Містер Марвел затято опирався, але його дотягли до надвірних дверей і відсунули засув.

Полісмен протиснувся вперед, вбіг разом із худорлявим візником до кухні, схопив невидиму руку, яка тримала містера Марвела за комір, за зап’ясток. Йому дали ляпаса, і він, похитуючись, відступив.

Двері відчинилися, і містер Марвел, який щосили пручався, намагався сховатися за ними.

Раптом візник схопив щось.

— Впіймав! — закричав він.

Власник трактиру теж вчепився у щось невидиме.

— Це він! — закричав чоловік.

Містер Томас Марвел, немовби його відпустили, раптом покотився на підлогу і спробував прошмигнути між ногами чоловіків, що боролися біля порога. Полісмен наступив на ногу Невидимця, і той скрикнув. Потім він загарчав і почав пригощати кулаками всіх підряд.

Візник завив від болю і скорчився, двері з кухні до вітальні зачинилися, і містерові Марвелу вдалося відступити. Люди в кухні нарешті помітили, що б’ються з повітрям.

— Де він? — закричав американець. — Де він? Він втік?

— Сюди, — відгукнувся полісмен, вийшовши надвір.

Уламок черепиці просвистів біля його голови й розбився серед посуду в кухні.

— Я тобі покажу! — крикнув американець.

Над плечем полісмена заблищала цівка, і п’ять куль поринули в темряву, туди, звідки було кинуто черепицю. Стріляючи, американець рухав рукою по горизонталі, щоб кулі сипали наче віялом.

Стало тихо.

— П’ять набоїв, — сказав американець. — Так буде краще. Гра починається. Беріть ліхтар, і ходімо шукати тіло.

Розділ XVII