Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

на якому лежала мати Рози — дещо старіша копія єдиної донечки, з аналогічною зачіскою і одягом тих самих кольорів.

— Для нас це питання честі, — мовила просто Клара Янівна (так звали маму Рози). — Ми хочемо мати дитину, в якої був би законний батько. Де він потім подінеться — це друге питання. Але першим питанням — дитина не має бути байстрюком, а мати не може стати повією. Ми все хочемо на законних підставах і можемо дати гарантію, що ніколи до батька сина чи доньки, а може, й до двійнятка, якщо Бог допоможе, не матимемо жодних претензій і навіть не претендуватимемо на аліменти. Якщо це вас влаштовує, Вітольде, то — ласкаво просимо. І сад, і спальня, і літня кухня, де стоїть гарне ліжко, і гамак між сосен, усе до ваших послуг.

Миронович слухав серйозно і по-діловому. Йшлося ніби не про одруження, а купівлю гамака, що по-сирітськи звисав, тимчасово вільний від господарки, в саду. Шор ледь стримував сміх. Може, тому й не стримався:

— Я маю, як майбутній юрист, одне до вас, Кларо Янівно, запитання. Ви щойно сказали, що ми хочемо мати дитину. Я не зовсім вловив, як це зрозуміти? Ви обидві хочете по дитині чи тільки Роза?

— Дитину ми обидві хочемо, — цілком серйозно відповіла Клара Янівна. — Роза хоче мати доньку чи сина, а я в особі цієї дитини — онука чи онучку. Чи зрозуміло я висловлююсь?

— Дуже зрозуміло, — погодився з такими аргументами Шор.

— А ще ми просили б Господа Бога, щоб він нам послав сина. Тоді просили б батька записати його подвійним прізвищем, аби так раптово не вмер наш давній рід, — який саме, вона не уточнила. — А наречений має запитання? Чи наречений — це ви? — повернулася вона знову до Шора.

— Я наречений, — відповів Шор. — Але — Ади. А вашу дочку, як я зрозумів з ваших слів, звуть Роза.

— Ви прийшли сюди з серйозними намірами? — несподівано розгнівалася Клара Янівна. — Чи ви прийшли позабавлятися в словеса?

— Еде, облиш, — подав голос Миронович. — За таких умов у мене цілком серйозний намір. Але, як майбутній юрист, маю також одне суттєве запитання.

— Будь ласка, — повернулася до Мироновича Клара Янівна. — Ми вас уважно вислухаємо і дамо чітку відповідь, котра вас і нас, сподіваюсь, задовольнить.

— Мене цікавить питання постійної прописки в Києві.

— Таке питання відпадає. Ми самі зацікавлені в тому, аби батько дитини жив у цьому домі і виховував дитя чим довше, тим краще. Якщо батькові по молодості захочеться залишити наш дім, ми не позбавимо його постійної прописки, бо розуміємо, що він, батько дитини, заради неї одружується з моєю Розою. Нас це задовольняє. Нам дитина, батькові — прописка. Якщо між нас є аж два майбутніх юристи, то їм і карти в руки — ми можемо укласти відповідну угоду. Текст угоди чи контракту за вами, юристами. Ми його вивчимо і, якщо він відповідатиме інтересам обох сторін, негайно підпишемо. Угоду можемо укласти хоч на півтора десятки років чи більше. Як там юриспруденція дозволяє. Коли вимагається менший термін, можемо пролонгувати. Надумає майбутній юрист одружуватися на іншій дівчині з любові, а не з необхідності чи вигоди, за розлученням з нашого боку затримки не буде. Головне, аби все було законно і мало під собою юридичну основу. Сьогодні у нас тринадцяте число. Дещо нещасливе, але ми вже до цього звикли. Рівно через місяць, якщо майбутній юрист завтра подасть і свою заяву, то обидва присутні тут боки можуть відвідати ЗАГС. Я так розумію, товаришу Шор, що ви з Адою будете свідками не лише на нашій скромній вечірці?

— Ви розумієте правильно, — погодився Шор.

— Ось і добре. Страх як люблю ділових і серйозних людей. А тепер прошу до літньої кухні. На нас усіх чекає скромний десерт: кава, какао і чай на вибір та кремові тістечка власного виробництва плюс ваші цукерки, молодий чоловіче, під шампанське, — повернула вона своє ще досить таки моложаве обличчя, що тільки де-не-де взялося першими зморшками.

Миронович спробував вгадати фах жінки, але нічого розумного і точного йому на думку не спадало. Тепер, лежачи з Роксаною, він згадував той ранній вересневий день у Святошині і намагався вгадати, хто ж після нього залишився як спогад від Рози: син чи донька? Цікаво ж побачити нащадка. На кого він схожий? Чи знає він зі слів матері, що він син чи донька самого Мироновича? А може, Роза запевнила дитину ще в перші роки її життя, що батько помер. Він і справді помер назавжди для своєї рідної дитини.

Одного разу Мироновича потягло до того святошинського будинку. Потягло, як тягне злочинця на місце злочину, та приватний будинок Рози знесли. На його місці виросла багатоповерхова будівля «хрущовки». Куди, мабуть, і переселили Клару Янівну й Розу. Але тоді, по молодості, доля тещі і мами його дитини мало цікавила Мироновича. Тепер він хотів би довідатися, може, навіть чимось допомогти матері, сину... Може, доньці... Бабусі, певне, нема, але займатися розшуками, видавати себе з головою йому вже не хотілося. Ні, він, Миронович, і цю свою таємницю, про яку, окрім Шора і Ади, не знає ніхто, також, напевне, візьме з собою в могилу.

Миронович лежав на верхній палубі елегантної італійської яхти позаду капітана Полла і спостерігав за зграйкою дельфінів, що супроводжували їх. Роксана ще милувалася собою в одній з п’яти спалень біля трельяжа і приміряла на себе японські купальники, які вони закупили ще в Києві.

Яхту час від часу кидало, особливо в ті моменти, коли хтось їм перетинав водний шлях, голубі хвилі з білими гребінцями розходились на два боки від його фарватерної лінії і одна з цих хвиль, ближча до «Королеви Анни», вдарялася в ніс яхти, і тоді Вітольд хапався за блискучі поручні палуби обома руками. На срібних нержавіючих поручнях, як і молдингах палуби, безтурботно гралися веселі сонячні зайчики і сліпили Вітольду очі. Він мружив їх і від солоних бризок, коли раптом непроханий вітер розвертався, підхоплював їх на льоту і кидав прямо в обличчя.

Вітольду згадалася світло-зелена Атлантика у районі острова Кі-Вест, коли він з Васьком Валяєм і Сашком Вовком приїхали на