Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

вікнах була біла, а цегляний фасад — схоже, нещодавно вимитий — червоний. Парадні двері були чорні, і їх, схоже, фарбували багато разів за останнє століття чи більше. Стукалка на дверях була олов’яна.

А тоді Рейчел опинилася на магістралі, гадки не маючи, як туди дісталася.

Вона була готова заплакати. І не заплакала. Була готова затремтіти. І не затремтіла. Була готова затужити і, можливо, затужила; можливо, такою й була туга — суцільним занімінням, зануренням у солону порожнечу. Випалюванням душі.

Із переходом до Массачусетсу три смуги магістралі скоротилися до двох. Праворуч від Рейчел під’їхала автівка, намагаючись підрізати її, бо її власна смуга почала зникати. Знаки, що попереджали про зникнення смуги, траплялись останні дві милі. Інший водій ігнорував їх, доки це не стало зручно для нього й незручно для Рейчел.

Він прискорився.

Вона прискорилася.

Він прискорився ще трохи. Вона прискорилася ще трохи. Він посунув носа своєї автівки до її автівки. Вона не поступилася смугою. Він знову набрав швидкість. Вона прискорилася, глипаючи вперед. Він посигналив. Вона не поступилася смугою. Сто ярдів по тому його смуга закінчилася. Він набрав швидкість, а вона завела мотор по максимуму, наскільки можна було завести мотор «форда фокус». Він відстав так швидко, ніби його автівка мала парашут. За кілька секунд вона з’явилася позаду Рейчел.

На капоті вона зауважила символ марки «Мерседес-Бенц». Воно й не дивно. Водій показав їй середній палець і гучно посигналив. Лисуватий дядько за дорогими обтічними сонячними окулярами, щоки тільки починають обвисати, ніс тонкий, губи практично непомітні. Рейчел дивилась, як він біснується у її дзеркалі заднього огляду, кілька разів однозначно розібравши слово «бля» й кілька разів — слово «сука». Вона вирішила, що його приладова дошка вже забризкана слиною. Він захотів різко перевести автівку на перехідно-швидкісну смугу й помчати до неї, а тоді, як вона гадала, підрізати її, та дорожній рух ліворуч від них був надто жвавий, тож він просто тримав руку на клаксоні, тицяв їй середнього пальця і волав у своїй машині, яка вона сука, яка блядська сука.

Рейчел натиснула на гальма. І натиснула не легенько. На мить її швидкість скоротилася щонайменше на п’ять миль на годину. Водій підняв брови вище окулярів. Його вуста застигли у відчайдушному «о». Він схопився за своє кермо так, наче в ньому раптом з’явився електричний струм. Рейчел усміхнулася. Засміялася.

— Та пішов ти, — сказала вона дзеркалу заднього огляду, — нікчемо.

Вона сумнівалася, що ці слова хоч щось означають, але вимовити їх було приємно.

Ще одна миля — і транспорту довкола стало досить мало, щоб водій «мерседеса» міг звернути на ліву смугу й порівнятися з Рейчел. У нормі вона б дивилася просто вперед… у нормі? Норми не існує. Три дні тому вона б нізащо не сіла за кермо автівки, зате сьогодні повернула голову й поглянула на того водія. Він зняв окуляри, і його очі виявилися такими маленькими й тьмяними, як вона й очікувала. Рейчел невідривно дивилася на нього, женучи магістраллю на швидкості сімдесят миль на годину. Спокійно глипала на цього чоловічка, доки лють у його очах не перетворилася на спантеличення, а тоді — на почуття провини; далі ж він зобразив щось близьке до розчарування, неначе вона обернулася на доньку-підлітка, яка загулялася довше дозволеного часу й повернулася додому із запахом шнапсу та пива «Скоуп». Він похитав головою в безсилому несхваленні й перевів погляд на дорогу. Поглянувши на нього востаннє, Рейчел зробила те саме.

Удома вона повернула «фокус» на стоянку Zipcar і піднялася ліфтом на п’ятнадцятий поверх. Ідучи до своїх дверей, вона почувалася самотнішою за астронавтку. Дезорієнтованою. Неторканою. Вона наче пропливала якісь кордони так, що ніхто не міг її схопити й повернути назад. Ще гірше було від того, що з усіх чотирьох квартир на п’ятнадцятому поверсі постійно була зайнята лише їхня з Браяном. Іншими трьома володіли іноземні інвестори. Раз у раз вони натрапляли на літню китайську пару чи дружину німецького фінансиста з трьома дітьми, нянькою і сумками для закупів. Хто володіє третьою квартирою, вона гадки не мала. Пентгаусом над ними володів молодик, якого вони прозвали Дитям Трастового Фонду, — такий юний хлопчина, що він, напевно, вчився читати десь тоді, як Рейчел позбулася цноти. Наскільки вона знала, у цьому житлі він потурав своїй пристрасті до повій. Решту ж часу Рейчел і Браян геть його не чули й не бачили.

Здебільшого вона раділа цій тиші й усамітненню, яке вона дозволяла, та йдучи коридором тепер, вона почувалася ізгоєм, позначкою, дурепою, істотою, відрізаною від стада, придуркуватою мрійницею, яку вирвали з мрій насильницьким шляхом. Вона чула, як із неї сміється світобудова.

«Дурне дівчисько, хіба ти не знала, що любов — це не для тебе?»

Будинок приголомшував. Кожна його стіна, кожен кут, кожен ракурс. Колись це були вони, колись це належало їм. Це — всі ті місця, де вони кохалися, всі ті місця, де вони розмовляли, сперечалися чи їли разом. Це — твори мистецтва, які вони обирали, килими, обідній сервіз, лампа, яку вони знайшли в антикварній крамниці в Сандвічі. Це — Браянів запах на його банному рушнику, газета з наполовину розгаданим кросвордом. Це — фіранки, лампочки й туалетне приладдя. Деякі з цих речей вона понесе із собою в нове життя — хай яким буде це нове життя, — та майже все інше надто сильно відгонило ними, щоб колись однозначно стати її власністю.

Бажаючи відволіктися на мить від цього, Рейчел з’їхала ліфтом назад, до фоє, щоб забрати пошту. Домінік сидів на своєму посту за письмовим столом і читав журнал. Мабуть, узяв у котрогось із мешканців — можливо, навіть у неї. Підвівши погляд, він кивнув їй, нагородив її ясною усмішкою з тих, за якими не криється геть нічого, і повернувся до свого журналу. Рейчел увійшла до поштової зали позаду нього, відкрила їхню із Браяном скриньку й витягнула звідти стос кореспонденції. Проспекти й рекламу вона закинула до сміттєвого контейнера на підлозі, і врешті в неї зосталося три рахунки.

Рейчел вийшла позаду Домінікового стільця, кинувши йому: «Бережіть себе».

— І ви теж, Рейчел. — Коли вона дісталася ліфтів, він гукнув: — Ой, вибачте, у мене для вас дещо є!

Вона повернулася назад, а він почав перебирати контейнер із поштою, надто великою для скриньок. Вручив їй жовтий манільський конверт. Відправника — крамницю «Патів куток книжок і не тільки» в місті Барнум, що в штаті Пенсильванія, — Рейчел