Джордж Мартін - Вмираюче світло, Джордж Мартін

опускався за обрій, зникаючи з очей. Темрява поступово заповнювала простір площі, стаючи все густішою і щільнішою, поки брейтам не довелося включити фари машин. На той час запаморочення у Дерка пройшло. Бенкет помітив це і, зв'язавши йому за спиною руки, посадив біля однієї з машин. Гвен помістили поруч із ним, але кляп залишили.

Дерку не заткнули рота, та він і не намагався говорити. Притулившись спиною до холодного металу, він розминав за спиною зв'язані руки і чекав, спостерігаючи й прислухаючись. Іноді він поглядав на Гвен, але вона сиділа, опустивши голову, і не дивилася на нього.

Вони приходили по одному та по двоє. Брати брейти. Мисливці Уорлорна. Вони випливали з тіні та затемнених кутів, як безбарвні привиди. Спочатку з'являвся звук кроків та примарні силуети, потім вони входили в коло світу і перетворювалися на чоловіків. Але й тоді в них було щось нелюдське.

Перший з тих, що прийшли, вів чотирьох величезних псів з щурячими мордами. Дерк упізнав його. Це був один із тих, кого вони зустріли на зовнішньому проспекті при спуску вниз на аеромобілі. Він прив'язав собак до бампера машини Розефа, коротко привітав Піра та Розефа та їхніх тейнів і сів на підлогу, схрестивши ноги, за метр від бранців. Більше він не промовив жодного слова. Він дивився на Гвен і не зводив з неї очей. Неподалік, гримаючи в темряві ланцюгами, гарчали його пси.

Потім з'явились інші. Лорімаар Високорідний Брейт Аркеллор, засмаглий велетень, прилетів на темно-червоному аеромобілі. Він був одягнений у чорний, як смола, костюм із хамелеонової тканини, застебнутий на світлі кістяні гудзики. Дерк чув гарчання собак усередині його машини. З Лорімааром прибув ще один чоловік, квадратний і товстий, удвічі важчий за Піру, з щільним як камінь тілом і білим свиноподібним обличчям.

Після них пішки прийшов блідий і худий старий з зморшкуватим обличчям, лисою головою і майже без зубів. Одна його рука була звичайною, інша була залізною лапою з трьома пальцями. На поясі бовталася голова дитини. Вона ще кровоточила, і по одній із штанин білих штанів тяглися іржаво-червоні смуги.

Нарешті прибув Челл, такий самий високий, як Лорімаар, з білим волоссям та вусами. З втомленим виглядом він вів одного гігантського собаку. У колі світу він зупинився і замружився.

– Де твій тейн? - Запитав його Пір.

– Тут, – пролунав із темряви хрип. На відстані кількох метрів у темряві самотньо горіло кам'яне око Бретана Брейта Лантрі. Він вийшов на світ і став поруч із Челлом. Його обличчя пересмикнулося.

- Усі зібралися, - сказав Розеф Високорідний Брейт Піру.

– Ні, – заперечив хтось. – Ще немає Кораату.

Мовчазний мисливець відповів:

- Його більше нема. Він просив прикінчити його. Я виконав його прохання. Кораат справді дуже страждав. Він другий кет, який сьогодні помер у мене на очах. Першим був мій тейн, Тераан Брейт Наларіс. - Говорячи, він не зводив очей з Гвен і закінчив промову фразою старокавалаанською мовою, яку випалив одним подихом.

– Значить, троє наших загинули, – сказав старий.

– Ми повинні вшанувати їхню пам'ять мовчанням, – запропонував Пір.

Він усе ще тримав свою палицю з важкою дерев'яною шишкою на одному кінці і коротким лезом на іншому і нетерпляче постукував себе нею по нозі, як це робив у тунелі.

Гвен спробувала закричати. Тейн Піра, довгов'язий кавалаанець з чорною копицею волосся, підійшов до неї і став поруч із загрозливим виглядом.

Але у Дерка рот був вільний, і він зрозумів її.

- Я не мовчатиму, - хотів було крикнути він, але голосу не вистачило для крику. – Вони були вбивцями. Вони заслужили на свою смерть.

Усі брейти дивилися на нього.

- Встав йому кляп у рота, щоб не волав, - сказав Пір своєму тейну. Після того, як той швидко виконав його вимогу, Пір продовжив:

- У тебе буде достатньо часу покричати, Дерк т'Ларієн, коли ти голий бігатимеш лісом, що підганяє гавкіт наших собачок.

Бретан незграбно повернув голову разом із плечима. Його шрами заблищали у світлі фар.

- Ні, - заперечив він. - Я перший заявив про своє право на нього.

Бенкет повернувся до нього.

– Я вистежив цього перевертня. Я впіймав його.

Бретан смикнувся. Челл, що тримав однією рукою собаку, намотавши на важку долоню її ланцюг, поклав на плече Бретана вільну руку.

– Мені це байдуже, – втрутився у розмову брейт, що сидів на підлозі. Не рухаючись, він продовжував дивитись на Гвен. - Мене цікавить ця повія.

Решта дивилася на нього в незручному мовчанні.

— Її не можна отримати, Міріку, — відповів Лорімаар Благодійний Брейт.

– Вона належить айронджейдам.

Губи чоловіка смикнулися, розтягнувшись у страшному скелі. Спотворене люттю обличчя перетворилося на звірячу морду. Але гримаса швидко розгладила. Його обличчя знову стало спокійним, він взяв себе до рук.

- Я вб'ю цю жінку, - сказав він. – Тераан був моїм тейном. Вона зробила його примарою, що блукає безлюдною планетою.

– Вона? - здивовано вигукнув Лорімаар. - Це правда?

- Я бачив, - відповів брейт, що сидів на підлозі, якого назвали Міріком.

- Я стріляв їй услід, коли вона, збивши нас, полетіла, залишивши Тераана вмирати. Це правда, Лорімаар благородний Брейт.

Дерк спробував підвестися на ноги, але довготелесий кавалаанець штовхнув його вниз і про всяк випадок стукнув головою об металевий бік машини.

Заговорив старий із залізною рукою та головою дитини на поясі.

- Тоді візьми її як свою особисту видобуток, - сказав він тонким і гострим голосом, як ніж для оброблення туш, що висів у нього на поясі. - Давня мудрість нашого роду відома вам, браття. Вона тепер не справжня жінка, якщо будь-коли була нею. Вона – не жінка свого господаря та не ейн-кеті. Хто заступиться за неї? Вона відмовилася від захисту свого високородного заради цього перевертня! Якщо вона і була колись тілом від плоті чоловіка, то тепер уже не є такою. Вам відомо, як діють перевертні, ці ошуканці, ці притворники, звірі в людській личині. Залишившись з нею наодинці під прикриттям темряви, цей перевертень Дерк, безсумнівно, вбив її і підсунув нам демона, такого ж, як він сам, надавши йому образу жінки.

Челл кивнув на знак згоди і щось промовив авторитетним голосом старокавалаанською мовою. В інших брейтів вигляд був розгублений. Лорімаар та його товстий тейн обмінялися сердитими поглядами. Страшне обличчя Бретана було непроникним – наполовину маскою зі шрамів, наполовину маскою спокою. Бенкет насупився, продовжуючи нетерпляче постукувати своєю палицею.

Відповів Розеф.

– Я визнав Гвен Дельвано людиною, коли був суддею у квадраті смерті, – обережно сказав він.

- Це