Джордж Мартін - Вмираюче світло, Джордж Мартін

Дерку голос. - Якби ти впорався з ним у тунелі, ніхто не заперечував би твоє право. Але ти цього не вчинив.

– Я хочу справжнього полювання. За старими правилами.

Хтось сказав щось старокавалаанською. Почувся сміх.

- Багато разів ми полювали з тобою в юності, Пір, - сказав незнайомий голос. – Якби не твоє ставлення до жінок, ми могли б стати тейнами, ти й я. Я не радив би тобі поганого. Бретану Брейту Лантрі дуже потрібна ця людина.

– Він не людина, він – перевертень. Ти сам визнав його перевертнем, Розефе. Бажання Бретана Брейта нічого не означають для мене.

- Так, я підтвердив, що він перевертень. Для тебе і для мене він просто один із багатьох. У нас на полювання є желейні діти, є емерельці, є інші. Тобі він не потрібний. Бенкет. Бретан Брейт – інша річ. Він прийшов у квадрат смерті і потрапив у безглузде становище, коли з'ясувалося, що людина, яку він викликав на дуель, зовсім не людина.

- Це правда, але є щось інше. Т'Ларієн – особливий видобуток. Два наші побратими загинули від його рук, Кораат лежить зі зламаним хребтом, він вмирає. Жоден перевертень ще ніколи не чинив таких злочинів. Я візьму його за законним правом. Я знайшов його. Я один.

- Так, - підтвердив другий незнайомий голос, уривчастий. - Це чиста правда. Бенкет. Як тобі вдалося виявити його?

Бенкет був радий можливості похвалитися.

- Мене не обдурив їхній аеромобіль, як вас усіх. Як тебе і навіть Лорімаара. Він переумничав, цей перевертень, з цією бетейн-повією, яка втекла з ним. Ніхто не поставив би машину поруч із тим місцем, де справді збираються ховатися. Коли ви всі взяли собак і вирушили до коридору, мій тейн і я почали обстежити площу з ліхтариками, щоб знайти слід. Я розумів, що собаки не поможуть. Мені вони не потрібні. Я краще знаходжу слід, ніж будь-який собака або його господар. Я вистежував перевертнів серед голих скель Ламераанських Пагорбів, у руїнах мертвих міст і навіть у покинутих поселеннях Таала, Бронзфіста та Гори Глоустоун. На жаль, із цими двома вийшло простіше. Ми перевіряли кожен коридор на глибину кількох метрів, потім переходили до іншого. І знайшли слід. Біля спуску в метро підлога була вишаркана ногами, потім ми побачили справжні сліди в пилу спуску. Сліди зникли там, де вони начепили свої іграшки, але на той час уже стало зрозуміло, що шукати треба тільки в двох напрямках. Я боявся, що вони летітимуть увесь шлях до Есвоха чи Крайн-Ламії, але мої побоювання не виправдалися. Довелося витратити більшу частину дня на стомлюючу прогулянку, але ми взяли їх.

На той час Дерк був уже готовий до дій, хоча все його тіло сковувало біль, і він не знав, чи підкориться воно йому. Тепер Дерк бачив все ясно. Бенкет Брейт йшов попереду з ліхтариком, розмовляючи з людиною нижче її зростанням у біло-червоному одязі, який міг бути Розефом, суддею дуелі, що не відбулася. Між ними була Гвен. Вона йшла сама, руки, як і раніше, були пов'язані за спиною. Гвен мовчала. Дерк подумав, що їй заткнули рот кляпом, але він бачив лише її спину.

Він лежав на чомусь, схожому на ноші, підлітаючи на кожному кроці. Інший брейт у білому та червоному тримав передній кінець нош, стискаючи палиці величезними ручищами з виступаючими кісточками пальців. Худий насмешник, тейн Піра, мабуть, йшов ззаду, і тягнув інший кінець нош. Вони все ще йшли тунелем, якому, здавалося, не буде кінця. Дерк у відсутності ні найменшого уявлення, як довго перебував у несвідомому стані. Швидше за все, довго, бо до його спроби накинутися на Піра в тунелі не було ні нош, ні Розефа. Брейти, що захопили його, напевно, покликали на допомогу своїх побратимів.

Схоже, ніхто не помітив, що Дерк розплющив очі. А може, помітили, але не звернули уваги. У такому стані він був ні на що не здатний, хіба що кликати на допомогу.

Бенкет і Розеф продовжували розмовляти, двоє інших іноді подавали репліки. Дерк намагався слухати, але біль не давав йому зосередитись, та й нічого корисного для нього та Гвен з їхньої розмови не можна було витягти. Суть розмови полягала у тому, що Розеф попереджав Піра у тому, що Бретан Брейт буде дуже незадоволений, якщо той уб'є Дерка, оскільки він хотів убити Дерка сам. Піру це було байдуже. Його висловлювання говорили про те, що він не дуже поважає Бретана, який був на два покоління молодший від інших і тому не викликав довіри. Ні разу в розмові ніхто з мисливців не згадав айронджейдів, з чого Дерк зробив висновок, що Джаан і Гарс ще не прибули в Челлендж, або про це ще не стало відомо.

Через деякий час Дерк перестав напружуватися і прислухатися до розмов і поринув у напівдрім. Голоси знову змішалися в монотонний гул, і так тривало довгий час. Зрештою вони зупинилися. Один кінець нош з гуркотом упав, Дерк стрепенувся. Сильні руки підхопили його під пахви та підняли.

Вони були на станції метро під Челленджем, а тейн Піра піднімав його на платформу. Дерк не намагався допомогти. Він намагався розслабити тіло як тільки міг і надав їм перекладати себе як шматок м'яса.

Потім він знову лежав на ношах, а вони тягли його вгору по похилому тунелю до міста. Поводилися з ним не дуже ніжно, голова знову паморочилася. Мимо пропливали блакитні стіни, і він згадав, як вони спускалися цим тунелем минулої ночі. Тоді ідея сховатись у метро здавалася чудовою.

Стіни зникли, і вони знову опинилися в Челленджі. Дерк побачив гігантське емерельське дерево, цього разу у всій його красі. Чорно-синя маса сплутаних гілок низько нависала над вигином дороги, тоді як верхні гілки торкалися оповитої морокою стелі. Дерк зрозумів, що вже настав день. Ворота залишалися відчиненими, і в просвіт Дерк бачив Толстого Чорта і одне жовте сонце, що висіло над горизонтом. Він почував себе настільки змученим, що навіть не міг збагнути, сходять вони чи сідають.

Два незграбні кавалаанські аеромобілі стояли на дорозі біля входу в метро. Бенкет зупинився поруч, носилки з Дерком опустили на підлогу. Він спробував сісти, та нічого не вийшло. Руки та ноги не слухалися, біль пронизав тіло. Більше він не намагався підвестися і продовжував лежати.

- Зберіть решту, - сказав Пір. - Це питання має бути вирішене тут і зараз, щоб можна було приготувати мого кораріела до полювання.

Він стояв над Дерком, коли промовляв ці слова. Всі стовпилися навколо нош, навіть Гвен. Але тільки вона сама дивилася вниз. Їхні очі зустрілися. З рота у неї стирчав кляп. Обличчя виражало втому і безнадійність.

Минуло більше години, поки зібралися решта брейтів. За цей час Дерк трохи прийшов до тями і помітив, що світло дня меркне. Він зрозумів, що сонця сідають. Товстий Чорт повільно