Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

Глава 33

Глава 33

— Дорогенька. Де ти пропала? Ми так хвилювались за тебе, — розставила Марлін руки, закликаючи мене до обіймів. Я хотіла встати, але сильні руки Олександра здавили мою талію і я не могла поворухнутися. 

— Пробачте, були деякі обставини, — процідила я крізь зуби дивилась виключно на Олександра. 

— Я бачу твої обставини, — Прошипів Кларк і не добре блиснув очима. Я згнітилась та проковтнула клубок нервів. 

Руки почали трястись, а голова йшла обертом, від цього напруження та від спопеляючих поглядів. Всунула голову в плечі та дивилася виключно на підлогу, або на свої кросівки. 

— Яка тобі різниця! — закричав Олександр стиснувши мою талію ще болючіше. Я скривилася та зціпила зуби. 

Їхні злющі переглядання, були скоріше схожі на спопеляючі погляди двох злих биків, які готуються до битви та хочуть розтерзати один одного. 

— Мені яка? — погрозливим тоном заговорив Кларк та хотів підійти ближче. 

— Досить! — крикнула Марлін та зупинила свого сина рукою. 

— Дякую, — прошепотіла я одним губами. 

— Марлін, ми б хотіли у вас дещо запитати, — почав розмову Олександр. Я ж сиділа непорушно. Боялась дізнатись правду. 

— Що саме? — сідаючи навпроти мене примружила свої очі. Почала зацікавлено розглядати нас. 

— Хто був ворогом наших батьків? — невитривала я. Ледь не підскочила на місці.  

— Дитинко, а мені звідки знати? — хмикнула вона та повернула голову вбік. 

— Ви знаєте. Ви самі мені почали розповідати, — шепотіла нервово в паніці. 

— Що я розповідала!? М? Я говорила,  про сім'ю Мур, аніяк про ворогів. — роздратовано присіла рівно.

— Ви були знайомі з нашими рідними. Знали їх! То чому не скажете правду! — закричала встаючи з місця. — Ми втратили батьків, а вам байдуже. Може ви причетні, до їх загибелі, — розізлилася я. 

— Не смій! — закричав до мене Кларк і навис наді мною.  Олександр встав закриваючи мене собою і запихаючи собі за спиною. 

— Ви! Ви сімейка злиднів. Я знаю, що бізнес Меланії перейшов до ваших рук, — прошипів Олександр. 

— Тобто? — перевела на нього здивований погляд сповнений жаху. 

Потім поглянула на такого ж Кларка і на спокійно Марлін. 

— От чому ви рвали дупу намагаючись підлизатись до мене, — іронічно усміхнулась. — Ви та ще стерво, — прошипіла. 

— А кому він мав дістатись? Тобі? Чи може твоїй божевільній сестрі? — спокійно продовжувала говорити та навіть не ворухнулась. — І взагалі. Ви не сюди прийшли. Ворогом ваших батьків був Чон Сун. Це друг ваших батьків і конкурент. Тому бажаю вам успіху, — Марлін піднялась та пішла до сходів. Я кинулась за нею та впала схопившись за її спідницю. 

— Навіщо ви так! Я вам довіряла! — кричала я заливаючись слізьми. Підняла свій погляд на жінку, яка навіть м'язом не повела. Безжальна! 

— Забери свої руки, — вона смикнула спідницю та переступаючи через мене. Гордовито пішла нагору, а я сперлась долонями в підлогу та почала плакати. 

— Меланіє, — пролунав тихий мелодійний голос Кларка. 

— Ти... Ти про все знав. Кларку, як ти міг? — знесилено простогнала. — Олександре, давай підемо звідси,— чоловік підійшов до мене та підняв. 

— Мелі, я нічого не знав про бізнес, — з болем промовив. 

Я не чула його. Вже була за дверима. Ми з Олександром сіли в машину і кожен занурився у свої думки.

Я все не могла викинути цю ситуацію з голови. Прокручувала ще раз і ще. Всі мене придають. Всі хочуть зробити боляче. 

Перевела погляд на Олександра, який посміхнувся і в душу закралась думкою. Чи не ховається за цією маскою справжній монстр. 

Ми їхали досить довго. Мене навіть зморив сон. Дома я могла видихнути з полегшенням. Хоча смішно називати домом тимчасове місце проживання. 

— Ти втомилася? — підійшовши ззаду, запитав Олександр та обійняв мене за талію. Я стояла на балконі та дивилася на нічне місто з якого так і хотілося чим пошвидше втекти. 

— Трішки, — сумно посміхнулась. 

— Ми знайдемо того Чона і тоді дізнаємось правду, — поклав свою голову мені на плече. 

— Сподіваюсь, — тяжко видихнула. 

— От побачиш. Ми знайдемо відповіді на всі свої запитання, — Олександр поцілував мене в шию та повернув голову на те ж саме положення. Я замислилась над його словами. Зловила себе на думці. що бажаю помсти більше ніж жити. Огидне відчуття неповноцінності. Залишили маленьку дівчинку без батьків і виживати на самоті. Підло! Негідники тільки так можуть вчиняти. 

— Ти мене любиш? — чомусь випалила я. Сама того не розуміючи. Почала сварити себе в голові. 

Олександр розвернув мене до себе обличчям та прибрав пасмо волосся за вухо. Щиро посміхнувся та поцілував в губи швидким поцілунком. 

— Найбільше на світі, — пролунав ніжний ласкавий голос, від якого мені захотілось розтанути. Провалитись у безодні і просто впасти в вир насолоди. 

Ми вже давно обіцяні один одному. Просто почали свої відносини з негативу. Але ми наздоженемо втрачене. Спробуємо знову. Склеїмо розбиту чашку. Ми будемо разом. 

Дивлюсь у рідні очі і з моїх, течуть гіркі сльози. 

— Я кохаю тебе, — прошепотіла. Я не розуміла себе. Своїх емоцій. Навіщо взагалі сказала йому таке, але я хотіла, щоб він знав. І скоріше, я хотіла нарешті відкритись сама собі. Перестати боятись та перестати тікати. Я хочу бути сильною. Дивитись проблемам в очі. Хочу стати, для свого коханого всім і щоб він хотів, того ж самого. Я Меланія Рошерман. Я та чиї батьки загинули і в якої не було долі. Я та, яка ніколи не здається. Щоб  не сталось я буду йти до кінця. Буду. йти з ним до кінця. Я буду ходити по головах. Буду знущатись, якщо буде потрібно. Все зроблю, щоб повернути своє. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно