Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

Іногородні (що становили третину.людности станиці) спочатку не хотіли було йти, сал-дати — запеклі більшовики — запротестували, та Лиховидов напосів на сході, старики підписали запропоновану від нього постанову про виселення всіх мужиків, що не брали участи в захисті Дону. І другого ж дня десятки возів, набитих сал-датами, з гармоньками й піснями, потягли на Наполов, Чернецьку слобідку. З іногородніх тільки кілька молодих салда-тів під проводом Василя Стороженка, що служив у першому кулеметному полку, втекли до червоноґвардійців.

Отаман ще з ходи пізнав, що Петро офіцер, — виходень з рядових козаків. Він не запросив його до кімнати, говорив з відтінком добродушного панібратства.

— Ні, голубе, робити вам у Мигулінській нічого. Без вас упоралися,—'вчора увечорі дістали телеграму. Паняйте назад та чекайте наказу. Козаків гарненько качніть. Такий великий хутір — і дав сорок бійців! Ви їм, мерзотникам, накрутіть чубки! Ходить же про їх шкури. Бувайте здорові, на все добре!

Він пішов до хати, з несподіваною легкістю несучи своє могутнє тіло, човгаючи підошвами простих чириків. Петро пішов на майдан, до козаків. Його засипали питаннями:

— Ну як?

— Що там?

—; Підемо на Мигулін?

Петро, не приховуючи своєї зрадуваности, посміхнувся. '

— Додому! Обійшлися без нас.

Козаки заусміхалися, товплячися, пішли . до прив'язаних коло паркану коней. Христоня навіть зідхнув, немов гору з плечей скидаючи, ляснув по плечі Тбміліна. .

— Додому, значця, гарматчику!

— Ото баби за нами знудилися.

— Зараз рушимо.

Порадившися, вирішили не ночувати, їхати зараз же. Посідавши, вже безладно, купою виїхали за станицю. Коли до Каргінської їхали неохоче, коли-не-коли перебиваючися на ристь, то звідти підторкнули коні, неслися чим дуж. Подекуди скакали учвал; глухо стугоніла під копитами зачор-ствіла від бездоріжжя земля. Десь за Доном, за далекими гребнями горбів, блакитна кришилася блискавка.

На хутір приїхали опівночі. З'їжджаючи з гори, вистрілив Оникійко із своєї австрійської рушниці, гуркотнули випалом, сповіщаючи про поворот. У відповідь на хуторі загавкали собаки і, почуваючи близький дім, тремтливо з вихрипом, проіржав чийсь кінь. На хуторі розсипалися в різні боки.

Мартин Шаміль, прощаючися з Петром, полегшено крехнув:

— Навоювалися. От добре!

Петро посміхнувся в темряву, поїхав до свого двору.

Коня вийшов прибрати Пантелей Прокопович. Він розсідлав його, завів до стайні. До куреня пішли разом з Петром.

— Скасували похід?

— Еге.

— Ну, і хвала богові! Хоч би й вік не чути.

Гаряча зі сну встала Дарка. Зібрала чоловікові вечеряти, із світлиці вийшов напіводягнений Григорій, чухаючи чорно-волохаті груди, глузливо помружився на брата.

— Перемогли чи що?

— Остачу борщу ось перемагаю. '

— Ну, це інша річ. Борщ то ми переможемо, особливо' коли й я навалюся на підмогу.

До Великодня про війну й чутки не було, а страсної суботи прискакав з Вешенської посланець, вмиленого коня кинув коло Коршунівських воріт, гримлячи по приступках шаблею, збіг на ґанок.

— Які вісті? — на порозі зустрів його Мирон Григорович.

— Мені отамана. Ви будете?

— Ми.

— Знаряжайте козаків зараз же. Через Наголинську волость іде Подтелков з червоноґвардією. Он наказ, — і разом з пакетом вивернув запотілу підшивку кашкета.

Дід Гришака йшов на розмову, запрягаючи носа в оку-.ляри; з двору прибіг Митько. Наказ від окружного отамана читали разом. Посланець, притулившися , д) різьблених бильців, розтирав рукавом по обвітрілому обличчі смуги пороху.

На перший день великодня, розговівшися, виїхали козаки з хутора. Наказ генерала Алферова був суворий, загрожував позбавленням козацького звання, тому йшло на Подтел-кова вже не сорок чоловіка, як перше, а сто вісім, серед яких були і старі, охоплені бажанням стятися з більшовиками. Разом з сином їхав мерзлоносий Матвій Кашулін. На нікудишній кобильчині красувався в передніх лавах Авдійо-вич Брех, що всю дорогу потішав козаків дивовижними своїми небилицями: їхав старий Максаєв і ще кілька сивобородих. Молоді їхали з примусу, старі — з великої охоти.

Григорій Мелехов, накинувши на кашкета відлогу кобе-няка, їхав у задній шерезі. З укритого хмар'ю неба сіявся дощ. Над степом, укритим пишним прорістом, котилися хмари. Високо під самим хмарним гребнем, плив орел. Зрідка змахуючи крилами, простираючи їх, він ловив вітер і, підхоплюваний повітряним стрем'ям, перехиляючися, тьмяно виблискуючи брунатним налиском, летів на схід, від-даляючися, меншаючи.

Степ мокро зеленів. Подекуди тільки кулигами виділявся тогорічний чорнобиль, багровів жабрій, та на кряжі пагорба сизо відблискували могили — верховини.

З'їздівши з гори до Каргінської, козаки зустріли під-літка-козача, що гнав на попас воли. Йшов він, ковзаючи босими ногами, помахуючи батогом. Побачив вершників, спинився, уважно розглядаючи їх і забризканих болотом, з підв'язаними хвостами, коней.

— .Ти чий? — спитав його Іван Томілін.

— Каргін,—жваво відповів хлопчик, посміхаючися з-під накинутого на голову сурдута.

— Пішли ваші козаки?

— Пішли. Червоноґвардію пішли вибивати. А у вас чи не буде тютюнцю на цигарку? А, дядю?

т

— Тютюнцю тобі? — придержав коня Григорій.

Козача підійшло до нього. Закасані шаравари його були

мокрі, випуски червоно вилискували. Він сміливо дивився в обличчя Григорія, що діставав з кишені кисета, говорив ламким тенористим голосом:

— Отут зараз, як почнете з'їздити — побачите битих. Учора полонених червоняків погнали до Вешок наші козаки і поклали їх... Я, дядю, стеріг худобу, онде, коло пісочаної могили, бачив звідти, як вони їх рубали. Ой, і страшно ж. Як почали шаблями махати, вони як не заревуть, як не побіжать... Потім ходив, дивився: здебільшого китайці. В одного плече обрубали, дихає часто, і видно, як серце всередині під кров'ями б'ється, а печінки сині-сині... Страшно, — проказав він, дивуючися про себе, що козаків не лякає його оповідання, такий, принаймні, зробив він висновок, оглядаючи байдужі і холодні обличчя Григорія, Христоні і Томі-ліна.

Закуривши, він догладив мокру шию Григорієвого коня, сказав: "Спасибічка", — і побіг до волів.

Край дороги, в неглибокому, вимуленому весняною водою ярку, ледве присипані суглинком, лежали трупи порубаних червоноґвардійців. Виднілося смагляво-синє, мов із цини, обличчя, з загуслою на губах кров'ю, чорніла боса нога в синій ватяній холоші.

— Нудно їм прибрати... Сволота! — глухо зашептав Хри-стоня і раптом, шмагнувши нагаєм свого коня, випереджаючи Григорія, поскакав з гори.

— Ну, завиднілася і на Донській землі кровиця, — поті-пуючи щокою, посміхнувся Томілін. — Ти чуєш, Григорію, як кров смердить? Чуєш чи ні?

XXV.

Ранок розгорнувся напрочуд. О дев'ятій годині вже давалася в знаки спека, а до полудня з півдня повіяв вітер, по небу навипередки потекли хмари і на передмісті п'янко запахло. мЬлодим обклеєним соком, тополевим листям і присмаленими на огріві цеглою і землею.

Вчора Бунчук і Ганна із збірним загоном Донського рад-наркому обеззброювали коло вокзалу анархічний загін, що збунтувався; лише вчора бороздили постаріле обличчя Бунчукове зморшки, а нині — вітром з півдня геть прогнало тривоги, і Бунчук зовсім по-хазяйськи порався коло ґанку з гасівкою, неприязно, з холодком поглядаючи на обличчя Ганнине, заясніле прикрою усмішкою.

Перед сніданком проязичився Бунчук про те, що свого часу дуже не погано готував він котлети з галицьким сосом.

— Ти це серйозно?—:узяв Ганну сумнів.

— Цілком.

— А де ти навчився?

— Ну, знаєш... Ніде чи що? Під час війни полька одна мене вивчила.

— Заходись, приготуй. Я щось непевнюся.

І ось — гасівка. Стурбоване чоло Бунчука, усмішка на губах Ганни — і стільки в ній прихованого лукавства, що Бунчука пориває.

Він люто трясе припалену на сковороді картоплю, супиться:

— Звичайно, коли стояти над душею і кепкувати, то нічого не вийде. 1 до того ж хіба це гасівка? Домна, коли хочеш знати.

. Ганна говорить протяжно і майже мрійно:

— Чом ти не кухар? Які б ти страви готував... Як владно орудував би ти на кухні, де так міцно, мов спирт, пахне цибулею і лавровим листом. Справді, чому ти понехтував галуззю кулінарії? Адже стільки таємничого, ще невивченого

— Послухай, це вже занадто!

Стрічечкою волосся грає Ганна, накручуючи її на пальця, знизу дивлячись на Бунчука, регочеться:

— Сьогодні ж заявлю хлопцям, що ти самозванний кулеметник, що ти колишній кухар при кухні якоїсь величности.

Щиро був. засмучений Бунчук, коли замість галицького coca вийшло щось смердюче, гидке на смак.

Ганна саможертовно їла і навіть знаходила слова скупої похвали.

— Нічого... Приємний сос... Гірчить тільки...

— Правда, нічого? — запалювався Бунчук, веселіючи. — Ну, а коли б додати. осюди тертого хріну, тоді дійсно... — і поцмокав язиком, не помічаючи мужньо стиснутих Ганни них вуст.

Під кінець сніданку Ганна якось потьмяніла, в'яло жувала і, задумавшися, подовгу не відповідала на випадкові запитання Бунчукові. Потім стояла коло палісадника, до ніг залита сонцем, неуважно й легенько смикаючи стиснуту зубами соломинку.

Бунчук притис її голову до свого плеча, вдихаючи тривожний, любий запах розпатланого волосся, спитав:

— Чому ти така? Що з тобою?

Вона довго дивилася на нього, зрідка спускаючи вії, потім розстебнула на комірі його сорочки ґудзика, застебнула його, знову розстебнула.

— Підеш до міста? — відповіді не дочекалася і через гірко стиснуті губи:

— Я швидко вийду з лав Ільку...

:— ЧОМУ?

Знизала плечима. Простежила хисткий біг соняшних плям, розсипаних під тополею; Грудьми лягаючи на низькі штахети палісаднику, сказала з несподіваною лютістю.

— Я чекала. Не вірила. Тепер ясно — через сім, через сім з половиною місяців буду матір'ю.

Вітер з моря, терпкий вітер, баламутив на тополі листя, кидав волосся Ганні з голови на обличчя. Вона не прибирала його. Загаслі зіниці її ширилися; чорніли. Затаєно мовчав Бунчук. Мовчки погладив її руку, але вона, немов ховаючи в душі якусь невідому образу, не відповіла на ласку, прибитою ходою пішла до хати.

Бунчук, входячи до своєї кімнати, причинив двері, спитав, не в силі перемогти нетерплячку:

— Що ж тепер?

— А нічого, — байдуже обізвалася вона. .

Мовчанка була болісна. Бунчук шукав слів, почував без-глуздий розгардіяш думок.

— Роди.