Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

— Не довіряємо ми йому!

Ш

— Змінити його1 Козаки он молоді, що гомонять? Він, гомонять, нас у першому ж бої зрадить!

— Панове старики, — крикнув сотник, спинаючися навшпиньки; він звертався до стариків, хитро обминаючи фронтовиків: — Панове старики. На командира ми обрали хорунжого Григорія Мелехова, та чи немає до цього перешкод? Мені заявили зараз, що він узимку сам був у червоній Гвардії. Чи можете ви йому довірити своїх синів та онуків? І ви, брати фронтовики, чи з спокійним серцем підете за таким командиром?

Козаки спантеличено мовчали. Галас виріс зразу, з окремих7 покликів і вигуків не можна було зрозуміти жодного слова. Згодом уже, коли, погорлавши, замовкнули, на середину кругу вийшов пелехатобровий дід Богатирьов, скинув перед сходом шапку, оглядівся.

— Я так думаю своїм дурним розумом, що Григорію Пантелеевичу не дамо ми цього уряду. Був за ним такий гріх,— чули ми всі про це. Хай він наперед заслужить віру, покриє свою вину, а потім бачитимемо. Вояка з нього — добрий, знаємо... але ж за мжичкою і сонечка не видно: не бачимо ми його заслуг — очі нам застить його служба в більшовиках!..

— Рядовим його! — гнівливо кинув молодий Андрій Ка-пулін.

— Петра Мелехова на командира!

— Хай Грицько в табуні походить!

— Обрали б на свою голову!

— Та я й не потребую! На якого'чорта ви мені здалися! — кричав ззаду Григорій, червоніючи з напруження. Махнувши рукою, проказав знову: —— Я й сам не візьмуся! На чорта ви мені потрібні! — сунув руки в глибокі кишені шаравар, згорбившися, журавлиним кроком потяг додому.

А в слід йому:

— Ну-ну! Не дуже!..

— Паганка смердюча! Трепло своє горбате задрав!

— Ого-го!

— Он як турецька кров ним орудує!

— Не змовчить, авжеж! Офіцерам на позиціях не мовчав. Д то, щоб тут.

— Вернися!..

— Га-га-га-га!..

— Узи його! Га! Га! Тю! Улю-лю-лю-лю!..

— Та що ви зад перед ним заносите? Своїм судом його!

Заспокоїлися не зразу. Хтось когось у розпалі суперечок

штовхнув, у когось кров з носу вибили, хтось з молодих несподівано збагатів на ґулю під оком. По загальнім замиренні взялися обирати командира. Провели Петра Мелехова—і він

аж почервонів з гордощів. Аж тут і напоровся сотник, мов баский кінь на дуже високий бар'єр, на непередбачену перепону: дійшов ряд записуватися охотникам, а охотників і не знайшлося. Фронтовики, котрі стримано ставилися до всього, що діялося, мнялися, не хотіли записуватися, віджартовувалися: ".

— Ти чого ж, Оникію, не пишешся?

А Оникійко мурмотів: /

— Молодий я ще... Вусів он немає.

. — Ти жартів не жартуй! Ти що — на глум нас береш? — репетував у нього над вухом старий Кашулін.

Оникій відмахувався наче від комариного брунджання:

— Свого Андрюка піди запиши.

— Записав!

— Прохір Зиков! — викрикували коло столу.

— Я!

— Записувати?

— Не знаю...

— Записали!

Митько Коршунов з серйозним обличчям підійшов до столу, уривчасто наказав:

— Пиши мене.

— Ну, ще хто має охоту?.. Бодовськов Федот... Ти?

— Ґила в мене, панове старики!.. — невиразно шептав Федот, скромно спустивши косі, калмицькі очі.

Фронтовики одверто реготали, бралися за боки, щедрі на жарти, смалили:

— Бабу свою візьми... в разі вилізе ґила — заправить.

— Ах-ха*ха-ха!.. — заходилися позаду, кашляючи і виблискуючи зубами та масляними від сміху очима.

А з другого кінця синичкою перелітав новий жарт:

— Ми тебе в кашоварники. Звариш борщ поганий, — литимемо в тебе, аж доки з другого кінця ґила вилізе.

— Прудко не побіжиш — саме з такими відступати.

Старі обурювалися, лаялися.

— Годі! Досить! Ач, які їм веселощі!

— Знайшли час дурня клеїти!

— Сором, хлопці! — резонив котрийсь. — А бог? Тож тої Бог — він не подарує. Там умирають люди, а ви... а бог?

— Томилін Іван, — повертаючись, оглядівся сотник.

— Я артилерист, — обізвався Томілін.'

— Записуєшся? Нам і артилеристи потрібні.

— Пиши... Е-ех!

Захар Корольов, Оникійко, з ними ще кілька* взяли батарейця на сміх.

— Ми тобі з верби гармату видлубаємо!

— Гарбузами набиватимеш, картопля замість картечі!

З жартами і сміхом записалося шістдесят козаків. Останній об'явився Христоня. Він відійшов до столу, сказав з переста-ночками:

— Намалюй, значця, мене. Тільки наперед кажу, що не битимуся.

— Навіщо ж тоді записуватися, — роздратовано спитав сотник.

— Подивлюся, пане офіцере. Подивитися хочу.

— Пишіть його, — знизав плечима сотник.

З майдану розходилися ледве не опівдні. Вирішено було другого ж дня вирушати на підмогу мйгулинцям.

Уранці на майдані з шестидесяти охотників зібралося тільки коло сорока. Петро, гарненько вдягнений у шинелю й високі чоботи, оглянув козаків. На багатьох синіли наново нашиті наплічники з номерами колишніх полків, інші красувалися без наплічників. Сідла пухли походними в'юками, в тороках і* саквах — харч, білизна, припасені з фронту набої. Гвинтівки — не у всіх, січна зброя — у більшосте.

На майдані зібралися виряджати служивих баби, дівчата, дітвора, старики. Петро виграваючи вистоялим конем, вишикував свою півсотню, оглянув різномасних коней, вершників, одягнених хто в шинелі, хто в мундири, хто в брезентові дощові плащі, скомандував рушати. Загінчик ходою виїхав на гору, козаки похмуро оглядалися на хутір; в задній ла⥠хтось вистрілив. На горбі Петро одяг рукавички, розправив пшеничні вуса і, повертаючи коня так, що він, часто переступаючи, пішов боком, крикнув, посміхаючися, придержуючи лівою рукою кашкета:

— Со-о-о-отня! Слухай мою команду!.. Ристю, марш!..

Козаки, стоячи на стременах, махнули нагайками, заклусу-

вали. Вітер бив в обличчя, тріпав кінські хвости і гриви, провіщав дощик. Почалися розмови, жарти. Під Христонею спіткнувся вороний, трьохвершковий кінь. Хазяїн упарив його батюгою, вилаявся; кінь, вигнувши колесом шию, перебив на чвал, вийшов з ряду.

Веселий настрій не залишав козаків аж до самої станиці Каргінської. їхали цілком переконані, що ніякої війни не буде, що Мигулінське діло — випадковий наскок більшовиків на козацьку територію.

XXIV.

До Каргінської приїхали надвечір. У станиці вже не було фронтовиків — подалися до Мигулінської. Петро, спішивши свій загін на майдані, коло крамниці купця Левочкина, пішов до станичного отамана на помешкання. Його зустрів росля-вий, могутної постави смагляволикий офіцер. Одягнений він був у козацькі шаравари з випусками, забрані в білі вовняні панчохи, довгу простору сорочку без наплічників, підперезану кавказьким ремінцем. В кутку тонких губів висіла люлька.. Брунатні, з іскрою очі, дивилися вивихнуто, з-під-лоб'я. Він стояв на ґанку, покурюючи, дивлячися назустріч Петрові. Вся масивна постать його, опуклі чавунно-міцні вали м'язів під сорочкою на грудях і руках викривали в ньому не абияку силу.

— Ви станичний отаман? >

Офіцер, видихнув з-під никлих вусів ворох диму, проба-ритонив:

— Так, я — станичний отаман. З ким маю за чес,ть говорити?

Петро назвався. Стискуючи його руку, отаман трохи нахилив голову.

— Лиховидов, Федір Дмитрович.

Федір Лиховидов, козак з хутора Гусино-Лиховидівського, був людина не абияка. Він вчився в юнкерській; закінчивши її, надовго зник. Через кілька років несподівано з'явився на хуторі, з дозволу вищої влади почав вербувати охотників з козаків, що відслужили дійсну. В районі теперішньої Кар-гінської станиці набрав сотню очайдушних шибай-голів, повів за собою до Персії. Із своїм загоном пробув там рік, становлячи особисту варту шаха. В дні перської революції, ря-. туючися з шахом, утік, розгубив загін і знову несподівано з'явився в Каргіні; привіз з собою частину козаків, трьох чистокровних арабських, з шахової стайні, скакунів, привіз велику здобич: дорогі килими, рідкі прикраси, шовки найпииг-ніших кольорів. Він прогуляв місяць, витрусив з кишень ша-равар немало золотих перських монет, скакав по хуторах сніжно-білим на прочуд гарним, тонконогим конем, що по-лебединому носив голову, виїздив ним на приступки крамниці Левочкина, купував щонебудь, платив, не злазячи з сідла і виїздив у скрізні двері.

Зник Федір Лиховидов так само несподівано, як і приїхав. Разом з ним зник його нерозлучний супутник — вістівець, гусиновський козак, танцюриста Панько, зникли і коні, і все, вивезене з Персії.

За півроку об'явився Лиховидов в Альбанії. Звідти, з Ду-раццо, приходили до Каргіна,. на ім'я знайомців його листівки з блакитними нагорними краєвидами Альбанії, з дивними штемпелями.' Потім переїхав він до Італії, з'їздив Балкани, був у Румунії, у Західній Европі; перенесло його ледве не до Еспанії. Таємничість укривала ім'я Федора Дмитровича. Найрізноманітніші чутки і здогадки ширилися про нього по хуторах. Знали тільки одне — що був він близький до монархічних кіл, водився в Пітері з великими сановнн-ками, був у Союзі Руського Народу на видноті, та про те, які місії виконував він закордоном, ніхто нічого не знав.

Вже повернувшися з закордону, Федір Лиховидов вкоренився в Пензі, при тамтешньому генерал-губернаторові. В Каргіні бачили світлину і потім довго хитали головами, розгублено цмокали язиками: "Ну й ну!.." — "вгору лізе Федір Дмитрович!" "З якими людьми водиться, а?" А на світлині Федір Дмитрович з усмішкою на свойому горбоносому смаглявому обличчі серба, під ручку піддержує губернаторшу, підсаджуючи її в ландо. Сам губернатор до нього ласкаво, мов до рідного посміхається, широкоспинний маш-талір у витягнутих руках ледве втримує віжки, коні ось-ось ладні рвонути і нести, закусивши вудила. Одна рука Федора Дмитровича ґалянтно тягнеться до волохатої папахи, друга, мо,в чару, держить губернаторшин лікрток.

По кількох роках, уже наприкінці 17-го, виплив Федір Лиховидов у Каргіні, загніздився там, мов би надовго. Привіз із собою жінку, чи то українку, чи то польку, дитину; оселився на майдані, в невеличкому, на чотири кімнати будинку, зиму вижив, викохуючи якісь невідомі пляни. Всю зиму (а зима була цупка не по-донському) стояли у нього навстіж відкриті одинарні вікна — загартовував себе й родину, викликаючи подив козаків.

Навесні 1918 року, після справи під Сетраковим, його прокатали в отамани. Отоді то й розгорнулися на всю широчінь неосяжні здібності Федора Лиховидова.

В такі цупкі руки потрапила станиця, що за тиждень навіть старики головами похитували. Так вимуштрував він козаків, що на станичному сході, після промови його (говорив Лиховидов складно; не тільки силою, а й розумом обдарувала його природа), ревуть старики, мов та череда з самих бугаїв: "У добрий час, ваше благородіє, прохаємо" — "Правдиво".

Суворо отаманив новий отаман; скоро прочули в Каргін-ській про бій під Сетраковим, другого ж дня туди як один пішли всі фронтовики станиці.