Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

— Я зараз, зараз... Ось він!.. Черненко мені поміг... У цьому ділі Федір собаку з'їв!.. Ось тут світлиця буде, кімната тут, тут кухня, а це — майстерня... Бачиш, яке вікно велике? І з нього видно буде мені Дніпро!.. Сиджу, пишу або малюю, а він, старий Славута, до моря котить води!.. За ним луги, бори соснові, небо... Краса!..

— Чого ж ти плачеш?.. Поставиш хату й житимеш...

— Еге, еге... Тонким зробивсь на сльози... Вже вибачай.

— Це хворість твоя сльозами сходить. Як видужаєш, усе мине.

— Так довго жду того гнізда на кручі, що вже, здається, і не діждусь...

Сів на диван, знеможений. Вслухався в біль у грудях, що ріс і ріс, розпростувався, немов живий.

— Бачиш, яке ледащо стало... А був козак!.. — озвався журно. — Силу мою розвіяли по тій пустелі, брате... Журба, цинга та ревматизм... Та муштра!.. "Тягни носо-ок!.." Безглуздя...

— Ти, може, ліг би?

— Ляжу... — зітхнув Тарас. — Побудь поблизу сходів, бо ще впаду... Виходжу — світ хитається... Як шхуна в морі...

— Добре. Я йтиму слідом.

Сторожко, мов серце мав з кришталю, підвівся, рушив...

— Власне, я погукав тебе, Сашко, для того, аби порадитись... про видання...

— Книжок для шкіл?

— Догадливий...

— Колись казав, що кликатимеш, от я й того...

— Ти знаєш, що хочу я, крім "Букваря", надрукувати ще й "Арифметику", "Історію" свого народу і "Географію" та "Етнографію", — сказав Тарас, коли вже ліг у ліжко. — Та, бачу, сам не встигну... То, може, ти, Степановичу, візьмеш на себе дещо, хоч "Етнографію"?

— Візьму. Принаймні спробую... — озвався скромно Олександр.

— Спасибі!

— Нащо дякуєш? Хіба мені чуже це діло і цей народ, якого ти так ревно прагнеш вивести у світлий день?

— Пробач. Я так, від радості... Ти гарно мовив, брате, — у світлий день... Тут лежачи, я скучив геть за сонцем... Якби піти хоча б в якусь оранжерею і глянути на цвіт дерев!..

— Мені недавно подарували квітучий кущ камелії, — гукнув Чужбинський весело. — Пришлю тобі.

— Спасибі. У тебе ж він лише один... Не треба... Як оселюсь на кручі біля Дніпра, насію всюди квітів!.. Щоб вся гора мені цвіла, щоб ясно було на ній від цвіту!..

— Яз Ісківців тобі пришлю насіння. У мене там цього добра!..

— Садок ростиме довго. А квіти — враз. За місяць ужо цвітуть... Приїдеш на ту красу?

— Аякже!

— Поставим стіл під деревом, — там, певно, є дерева! — і питимемо з тобою чай... Настурція цвіте, майорці... І матіола пахтить, пригріта сонцем, що стомлено лягло спочити ген за Дніпром... А хмари там — неначе соняшники в цвіту!.. Чого ти плачеш?

— Плачу? Тобі здалося... Війка попала в око...

Тарас притих.

— Не віриш, що буде так? — озвався згодом.

— Вірю. Чого б я мав не вірити...

Мовчали довго, дивлячись кудись убік.

— Я вже піду, — озвався гість неголосно. — Стомив тебе розбурхав... Прощай!

— Спасибі, що завітав, — підвівся, сів у ліжку. — Подумай, хто б узявся за "Географію"? "Історію" сам напишу...

— Видужуй швидше!

Стежив, як поринає сходами під антресоль Чужбинський і так хотілося його гукнуть, затримати. Чомусь здалося раптом, що це остання зустріч... Химери! Де він дінеться? Прийде. А ні, самі покличемо чи завітаємо в його квартиру...

І все ж, як двері грюкнули, упало серце. Довго лежав, сумуючи над тим, чого не сталося і що лише відчула його душа. Це, певно, все самотність, її нудьга. Радіє, як хто прийде, надміру й печалиться, розстаючись, так, ніби то н;і завжди... Прийшов, пішов — не вперше і не востаннє!.. Не сходяться гора з горою, кажуть, а люди інше діло... Поїдуть ось на Україну... А як поставить хату біля Дніпра, на горах, усі його друзяки топтатимуть туди стежки!..

Спочивши трохи, звівся, накинув свиту, взувся в м'які кімнатні чоботи й зійшов униз. Робота — його рятунок. Із нею він уже не сам.

Не взявся до офорта, де треба сили й сили, а сів біля мольберта, з якого хмуро зирив недомальований автопортрет, точніше, повторення того портрета, який торік на виставці купити зволила її височество княгиня Олена Павлівна. І досі він не збагне, навіщо він їй здався, його портрет?.. А може, їй він сам вже тим цікавий, що висміяв її чванливу родичку, дружину царя Миколи?.. Жінки, жінки!..

Поклав мазок, примружився, щоб зосередити усю увагу на полотні, й відчув, як зноситься його душа... Що не кажіть, а фарбами писати найприємніше!.. Офорт хороше діло, та й акварель чи сепія... І все ж таки художником себе вповні відчуєш лише, коли малюєш на полотні, олійними!..

Стомився швидко. Пензель його не слухався, і через те примусив себе полишити таку приємну працю. І вкрай потрібну. Гроші за цей портрет, призначений для лотереї, підуть на ті книжки для шкіл, які він має видати і про які сьогодні вони вели розмову з недавнім гостем...

Згадка про Олександра війнула в душу знову холодним духом. Мабуть, щось має статись... Може, Сашко також захворіє? Ще лютий місяць. Холодно і водночас уже волого. А він же теж не бережеться...

Відчув, що змерз. З вікна таки добряче дме. Напевно, вітер з півночі... Якби ж йому з майстерні видно було Неву, її відкритий простір!.. І трошки сонця... Господи, як скучив він за сонцем!.. Як випаде погожий день, нехай там що, махне рукою на заборону і вийде в світ — поглянути, вдихнути вітру, променів!..

Зиркнув на сіре, з забережнями довкруг вікно й пішов нагору. Бродить отак щодня між ліжком та мольбертом або столом, змагаючись з усім, що прагне його зламати, змусити лягти й чекати тихо хтозна-чого. Невпинний герць, упертий бій!.. А серце йому болить, а в грудях йому пече... Мікстури щось не дуже допомагають. І лікарі його сумні... Коли б писались вірші, то легше йому було б!.. Принаймні так здається йому тепер, оскільки вони не йдуть, не пишуться... Вони приходять з болю... Але душі!.. Біль тіла — завада віршам, творчості... А може, ті його кати з Фонтанки, не справившись з його душею, взялись ламати тіло, щоб вбити так поезію?.. За десять літ зробили з нього діда і прикували хворостями в оцих важких, холодних стінах... Може, тому його пужнули так з України, щоб не ожив, як Прометей, не вирвався з цього полону?..

Упав на ліжко. Потім схопився, сів до столу. Вмочив перо... Ні, вірші так не пишуться,.. Це стан душі... Картину можна виліпити з мазків, як ліплять гнізда ластівки, а вірша — зась...

Пустельне білів папір. Перо в руці тремтіло. Аж поки впало, крутячись, немов підбитий в польоті птах... О музо! Ти полишила його в юдолі печалі й сліз і десь собі повіялася попід тинами та по шинках?.. А чи в покоях панських, п'яненька, тихо бренькаєш на дзвінкострунній лірі?..

Не обізвалась... Жінка, яка мовчить затято, страшніша двох сварливих... І що ти тямиш у цих жінках!.. Принаймні з музою ми прожили в любові й злагоді вже чверть століття... Відкинь сім літ розлуки на Мангишлаці — і стане менше... Справді, він там прожив, не написавши, вважай, рядка. Вже під кінець, як ждав наказу про звільнення, утяв поему про москаля й криницю, точніше, переробив написану ще в Орській фортеці. І все... Зате він там помалював!..

Схопився рвучко й метнувся вниз. До пензлів та мольберта... За кілька днів йому погіршало в черговий раз, і Лазаревський привів одразу двох ескулапів. Барі й Круневича. Злякався, видно, щирий його друзяка...

— Ну, як ви тут? — спитав Барі. — Лежіть, лежіть!..

— Воюю... — всміхнувся гірко.

— Добре... Допоможіть йому сорочку скинути, — сказав Барі Михайлові.

Той підійшов до ліжка, під руки взяв і посадив. Потому зняв сорочку.

Круневич стежив мовчки, як слухає колега серце, груди. Так само мовчки ступив до ліжка, коли— Барі звільнив для нього місце побіля хворого, й почав вистукувати по грудях пальцями та прикладати то тут, то там тендітну жовту трубку.

Тепер Барі похмуро спостерігав.

— Ну що? — спитав Тарас. — Уже ладнати воза чи ще заждать?

Спитав і сам зіщулився, ждучи удару. Навіть на мить забув, що лікарі ніколи не кажуть правди хворому, якщо вона невтішна.

— На Україну тепер найліпше їхати через Москву, по залізниці, — удав Павло Адамович, що не збагнув його питання. — Навіщо вам, батьку, віз!..

— Так, справді, треба їхати на Україну, — сказав Барі. — Там здоровіший клімат. І взагалі...

— А зможу я в такому стані? — журно спитав Тарас.

— Бог дасть, і стан покращає, — сказав Павло Адамович. — Ми з Едуардом Яковичем пропишем знову ліки... Ви питимете та берегтиметесь...

— Режим і спокій! — твердо додав Барі. — Не працювать, не хвилюватись зовсім, читати белетристику...

— А воля скоро буде? — спитав Тарас. — Не чули?

— Сьогодні в нас?..

— Чотирнадцяте.

— Заждіть п'ять днів. Річниця воцаріння повинна стати великим днем, — упевнено сказав Барі. — Принаймні ходять такі чутки...

— А звільнять як: з землею чи без землі?

— Хто знає...

— Тягнуть — то без землі. Бояться гніву звільнених, — похмуро сказав Тарас. — Паскуди!..

— Не можна вам хвилюватися, — підбіг Круневич. — Думайте про щось хороше, гарне. Скажімо, луку в квітах... Ви бачили травневу луку, яка цвіте?..

— Так. Панську бачив... А ще — біду, недолю, злидні... Старців з торбами бачив... І байгушів за Каспієм... Як звільнять лише з душею, буде їх на мільйони більше, усі підуть з торбами!..

— Робитимуть, як і робили, в своїх панів, — сказав Круневич тихо.

— А як же — воля, воля?!

— Ви згорите, як будете так хвилюватись, — мовив йому Барі й приклав до лоба руку.

Тарас сіпнувся, — ніби бажав уникнуть доторку, — проте притих.

— Пити по ложці тричі ту ж мікстуру... І берегтись! — сказав Барі невдовзі. — Згодні? — спитав уже Круневича.

Павло лише розвів руками. І цей непевний, безсилий жест Тарасові сказав усе. Так, кепські його діла!..

— До літа хоч дотягну? — спитав, аби почути якесь утішне слово.

— Ну що ви, що ви! — обурився Павло Адамович. — Ми ще приїдемо до вас у Канів погостювати!

— Еге, еге... — всміхнувся. Крізь гострий біль у грудях.

— Видужуйте. На днях іще зайдемо, — сказав Барі.

— Спасибі...

Вони зійшли в майстерню, погомоніли трохи, пересипаючи розмову ту латиною, і попрощались із Лазаревським. Михайло довго не піднімався на антресолі, хоч не пішов.

— Михайле!

— Гов.

— Ти що там робиш?

— Трохи наводжу лад...

Сказав неправду. Мабуть, почув таке від лікарів, що має сам спочатку перестраждати, а вже тоді з'явитися йому на очі. Щирий, сердечний Друг!..

Не кликав більше.