Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

вдоволення, й дарувати урядові, який бажає сприяти й лестити їй, звички, поняття та закони, потрібні деспотизмові для того, аби він міг правити.

Французька революція буде нерозгадуваною загадкою для тих, хто зупиниться на ній самій; пролити на неї світло може лишень вивчення попередніх епох. Не маючи виразного уявлення про старе суспільство — про закони, його вади, передсуди, злигодні та велич,— ніколи не можна буде зрозуміти того, що зробили французи впродовж наступних після його падіння шістдесяти років; але й цієї картини буде замало, якщо не проникнути в саму природу нашої нації.

Розмірковуючи про цю націю саму собою, я знаходжу в ній ще більше незвичайного, ніж у подіях історії. Чи з'являлася колись на землі бодай одна нація, такою мірою повна суперечностей та крайнощів у кожній із своїх дій, здебільшого керована почуттями й куди менше — принципами, нація, яка завше чинить гірше або ліпше, ніж можна було б чекати, то опускаючись нижче за загальний рівень людства, то далеко перевершуючи його; чи відомий інший народ, такий незмінний у засадах своїх інстинктів, що й нині можна його пізнати за портретами, змальованими з нього дві-три тисячі років тому, й водночас такий рухомий у своїх щоденних думках та смаках, що, врешті-решт, сам створює собі несподівані становища й подеколи так само, як чужоземці, дивується, бачачи те, що тільки-но зробив; млявий і зашкарублий, як ніхто, поки відданий сам собі, й ладен піти на край світу й зважитися на все, якщо його силоміць відірвуть від його дому та звичок; непокірливий за природою й, проте, такий, що легше пристосовується до свавільного й навіть насильницького панування монарха, ніж до відповідного із законами та вільного уряду видатних громадян; сьогодні — запеклий ворог будь-якої покори, а завтра — служник з такою пристрастю, в якій з ними не можуть зрівнятися навіть нації, самою природою призначені для рабства; слухняний, як діти, поки ніхто не опирається, і непогамовний, тільки-но десь подадуть приклад опору; отже, такий, що завше одурює своїх господарів, які або надто бояться його, або недостатньо бояться; ніколи невільний настільки, аби втрачати надію поневолити його, але й не настільки поневолений, щоб не виявитися ще в силах зламати ярмо; здатний на все, але відзначається тільки у війнах; прихильник випадку, сили, успіху, блиску й галасу більше, ніж справжньої слави; більше здатний до героїзму, ніж до здорового глузду, до величезних задумів, ніж до здійснення великих справ? Це — найблискучіша й найнебезпечніша з європейських націй, створена для того, щоб ставати по черзі предметом подиву, ненависті, жалю, жаху, але в жодному разі не байдужості.

Тільки з її надр могла вийти Революція, така несподівана, радикальна, бурхлива у своїй течії і водночас так сповнена відступів, суперечливих фактів і протилежних рухів. Без тих мотивів, на які я вказав, французи ніколи не розпочали б її; але треба визнати, що всіх цих мотивів, разом узятих, було б недостатньо для пояснення такої самої революції будь-де інде, крім Франції.

Отже, ми досягли порогу цієї вікопомної Революції; цього разу я не переступлю його: може, мені вдасться це зробити в близькому майбутньому. Тоді я її розгляну не в її причинах, а в самій собі, і, нарешті, дозволю собі виголосити міркування про те суспільство, яке з неї вийшло.

Додаток. Про регіони з провінційними штатами й, зокрема, про Ланґедок

Я не маю наміру детально розглядати тут, яким було становище справ у кожному з регіонів із провінційними штатами, що існували в добу Революції.

Я тільки хочу вказати їх кількість, відзначити ті, в яких ще було діяльним місцеве життя, пояснити, в яких взаємостосунках вони були з королівською адміністрацією, в чому відхилялися від загальних правил, і, нарешті, показати на прикладі одного з них, чим усі вони могли б зробитися.

У більшості французьких провінцій були станові штати, цебто кожна з них управлялася під верховною владою короля «людьми трьох станів», як казали тоді, розуміючи збори, складені з представників духівництва, шляхетства та міського стану. Цей політичний устрій провінцій, так само, як і інші середньовічні політичні інституції, мав один і той самий характер майже в усіх цивілізованих країнах Європи, принаймні в усіх тих, куди проникли германські звичаї та ідеї. Є багато німецьких провінцій, де збори чинів існували аж до Французької революції; там, де їх знищили, це сталося лишень у період XVII і XVIII століть. Упродовж двох століть монархії скрізь провадили з ними то глуху, то відверту, але, в усякому разі, безперервну боротьбу. Вони ніколи не робили спроб удосконалити цю установу відповідно з вимогами поступу, а намагалися тільки знищити її або ж спотворити, коли випадала для того слушна нагода й коли не було змоги вчинити гірше.

У Франції 1789 року станові збори функціонували всього ще в трьох, більш чи менш значущих, провінціях та в кількох мізерних округах. Властиво ж провінційні вольності вціліли тільки у двох провінціях: у Бретані та Ланґедоці; в усіх інших місцях ця установа зовсім утратила свою життєздатність і обернулася на порожню примару. Я зупинюся на Ланґедоці й піддам його окремому аналізові.

Ланґедок був найбільшим і найдужче населеним з усіх станових штатів; він складався з понад двох тисяч громад, або, як тоді казали, спільнот, і налічував близько двох мільйонів жителів. Окрім того, він був найліпше облаштованою з усіх цих провінцій і вирізнявся своїм добробутом. Отже, на прикладі Ланґедоку зручно буде показати, чим могла бути провінційна вольність за давнього порядку і якою мірою її підпорядкували королівській владі навіть у тих регіонах, де вона була найсильніша.

У Ланґедоці стани могли збиратися не інакше, як з особливого наказу короля й після отримання запрошення, які щороку надсилалися їм окремо кожному з членів майбутніх зборів, що й спонукало одного тодішнього фрондера сказати таке: «З трьох станів, що складають наші збори, один, духівництво, бере участь у них за призначенням короля, тому що він роздає єпископські кафедри та бенефіції, а інші два перебувають у такому самому становищі тому, що королівський наказ може не допустити будь-якого члена до участі в зборах, не вдаючись для цього не до вигнання його, не до порушення проти нього процесу: варто лишень не запросити його».

Збори мали не лише відкриватися, а й закриватися в певні дні, вказані королем. Звичайна тривалість сесії встановлювалася постановою Ради кількістю сорока днів. Короля в зборах репрезентували особливі комісари, які мали право заходити до них