Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

серце розпливається. Та розривається воно в того, хто не має чим прибрати свій куточок, як люди. І Люборацька сумувала: просила старости, та той ні се ні те; вдавалась до зятя, а цей ще менше. І сіла, зажурилась, каже: «Господи-господи! Колись на ці свята в мене було весело-весело та зелено-зелено! і за образами май, і по гвіздочках май!.. Всі діточки - вкупці, і о. Гервасій - хай царствує, хоч і злий був - походжає по хаті. А хата була просторна, і на землі трави, хоч качайсь. Господи-господи! Як згадаю, то так було і в мого покійного татуня! Сам ходить старий та все научає: а так і так, діточки, буде, як зближиться страшний суд; такі й такі будуть люди! А ми слухаємо, навчаємось… Господи-господи! А тепер ось як буде! В людяного шинкаря і в корчмі краще!»

І Текля смутна ходила. А Масі не було дома, пішла до оконома.

- Чи не пішла б ти, доню,- каже далі паніматка Теклі,- хоч би-сь травиці нажала, бо за татарським зіллям далеко. Возьми дівку та й підіть удвойзі.

- Та я вже й сама так думаю,- озвалась Текля,- та куди ж піти? Чи в нас є свої луги, щоб пішов та й нажав? Либонь таке випадає, що піду за татарським зіллям та й збудусь клопоту.

Вже Текля й простирадло знайшла, дівка серпи забрала, тільки піти нажати, зав’язати й принести; вже й на двір вийшли. А тут їде віз повен маю - так на Поділлі звуть клечання,- а під гіллям трава, та ще й неабияка: материнка проміж траву, чебрик (чебчик) і всякі зілля́ пахущі. І не куди їде він, а до них у ворота прямцює. От приїхав під ворота. Текля стоїть, землі під собою не чує; і погонич, дворяк, зняв шапку, кланяється.

- Прислав,- каже,- пан лісничий клечання; просив, щоб прийняли.

Не відказала дівчина, крутнулась на місці і побігла до хати.

- Мамуню! - каже, аж в долоні плеснувши,- а пан Кулинський прислав клечання! І трави піввоза! От ідіть погляньте!

І побігла сама на двір. За нею вийшла і паніматка, постогнуючи. Самі з воза здіймали, до хати вносили, жодним листочком до землі не доторкнулись; хіба сам який урвався та пішов млинком за вітром. Через годинку в хаті стало, як в садочку: і зелено, і запашно, і свіжо-свіжо, аж наче вогко. І перед хатою май стояв,- дворяк сам і позабивав; Текля тільки придержувала, а стара командувала: - А сюди надай, а туди похили.

Отак обмаївши, раділа стара, позираючи на прибрану хату; раділа й Текля: і личко їй повеселіло, і брова піднялась, і оченята поясніли, як веселка стала гожа та рум’яна.

- Добрий то пан отой Кулинський,- почала Текля.

- А, видно, нічого собі,- озвалась мати.

- От коли б сватав Масю!

- Що бог судить, те й буде. А я воліла б, діточки мої, щоб ви в монахині пішли. Що з того світа величного та пишного? Сльози, дитино моя, дрібні та пекучі. Так я й Орисі казала, ще ти маленькою була; не послухала вона, а тепер бідує та кляне свій вік. Добре мої татуньо покійні - а твій уже дідуньо - розказують було, що буде горе, горе й горе людям, живущим на землі… З якихось книжок покійні вичитували. Тепер уже й не чути за такі книжки, попереводили…

- А так,- каже Текля,- так. Їй аж обридло слухаючи, як мати все татуняє, проте слухала і підтакувала не раз. «На те вона мати,- думала собі,- щоб її слухати, щоб її не перечити». А Мася, то вже було й озветься: - Та годі вже з вас! розносились: татуньо та й татуньо; наче вони були на весь світ голова! А хоч би й так, то загули, то нащо згадувати?

- Е! доню! - озветься мати,- якби нашому Антосьові хоч половину того розуму, то чого б я хотіла!

- Та хоч би і вдвоє більше, то, не бійтесь, не знайшло б ся другої такої, як ви, щоб носилась з ним, що курка з яйцем.

- Добре, добре! хай буде по-твоєму,- озветься мати.- Хай я дурна і нерозумна; а все-таки буду поносити татуня, 146 бо покійні правду казали. От і це: кажуть було, що в останні часи встане дщерь на маму свою - або ти не так?

- Вже млин розмоловся! - скаже Мася і піде з хати.

Певне, й на цей раз вона б не знесла, цвікнула б; та, як знаємо, не була дома,- у оконома була. І частенько вона туди ходила. І пан Кулинський було прийде; сидять, вигадують. Хто його зна, що там було між ними, тільки в селі як у дзвони вдарив, що Кулинський, пан лісничий, хоче женитись на попівні-сироті, на Масі. І справді, він поклонився паніматці хлібом.

Та хто ж він такий був, той пан Кулинський?

Пан Кулинський був собі шляхтич з тієї дрібної нешеретованої 147 шляхти, що скрізь щаблі вилітає, не то п’яничка, не то ні, а так собі, ні се ні те; мав дещо худобини і два сини. Собою був русявий, вусатий, дзюбатий і говорив баса, аж бурчало. Не хазяйнував він, а терся по офіціях: то за писаря був у скарбу, то коло винниці, то за підлісничого був; а там і лісничого доскочив. Як всі такі, і він мав коня, рушницю та пару хортів,- от і вся худоба, як не рахувати зброї; знайшов таку, що й опеньгався. Небагато вона принесла йому, та недовго й заважала: на четвертім року по весіллі й богу душу віддала, зоставивши тих два сини, що й росли урвителями при батькові. Старший уже був півпарубка, як оце пан Кулинський почав на Масю насватуватись.

Не пообіщала стара, та й хліба не відіслала.

- Через скілька день,- каже,- всю правду скажу; хай-но з дочкою переговорю та з людьми порадюся.

Первий був о. духовник - ще жив,- до кого Люборацька вдалась за порадою.

- А що ж,- каже старий,- віддавайте, коли беруть.

- За ляха?

- За кого бог судив.

- Та чи матиме вона щастя за ляхом? І віри