Джеймс Олiвер Кервуд - Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд

Його шерсть висохла брудним клоччям, він був заплямлений від носа до кінчика хвоста. Ще вчора пухкий і блискучий, сьогодні Барі виглядав худющим і змученим. Крім того, він зголоднів, і це було для нього новим — досі вовченя не знало, що таке справжній голод.

Пригнічене, геть до всього байдуже, воно сунуло далі в тому ж напрямку, що й учора. Його голова була опущена, а вуха притиснуті до голови. Барі відчував не тільки фізичний голод — ще більше за бажання поїсти йому хотілося бути з мамою. Своїм тремтячим тільцем він хотів пригорнутися до неї, відчути тепле ласкання її язика, слухати материнське воркування. А ще хотів до Казана, до старого вітролому, до тієї великої синьої плями, що висіла в небі прямо над його домом. Отак він ішов і йшов берегом струмка, убившись у журбу й скиглячи, як мале дитя.

Поступово ліс ставав не такий густий, і це трішки підбадьорювало Барі. Тепле сонце вигрівало біль із його тіла, але йому все більше й більше хотілося їсти. Досі щеня мало що їсти завдяки Казанові й Сірій Вовчиці. Його батьки, у певному розумінні, зробили з нього велику дитину. Причиною цього була сліпота Сірої Вовчиці. Від часу народження Барі вона перестала ходити з Казаном на полювання, тож цілком природно, що вовченя трималося ближче до матері, хоч не раз і поривалося піти за батьком. І от тепер сама природа докладала чималих зусиль, щоб подолати цей недолік. Вона намагалася показати Барі, що час уже самому шукати собі їжу. Цей факт доходив до нього повільно, але неухильно. Він згадав, як на березі струмка між камінням біля вітролому був зловив і з’їв три чи чотири молюски. У пам’яті зринула розкрита мушля й соковиті шматочки всередині неї. Нове хвилювання заволоділо ним. Отак він став мисливцем.

У міру того, як рідшав ліс, мілкішим ставав і струмок. Тепер річечка знову текла піщаними обмілинами й камінним дном, і Барі почав обнюхувати камінчики вздовж берега. Довго нічого не вдавалося зловити. Йому трапилося кілька раків, та вони були надто живкі, щоб їх піймати. Виловив він і немало молюсків, але розкрити їхні стулки не під силу було б і потужним Казановим зубам. Була майже обідня пора, коли Барі зловив свого першого рака завбільшки з указівний палець і зразу ж його пожадливо зжер. Смак їжі надав йому нової порції відваги. У другій половині дня він зловив іще двох раків. Уже майже сутеніло, коли він сполохав із густої трави молодого зайця. Якби вовченя було старше хоч на місяць, то могло б його зловити. Барі все ще дуже хотів їсти. Три раки на цілий день — небагато, щоб угамувати щоразу дошкульніший голод.

Із наближенням ночі страхи й відчуття великої самотності повернулися. Ще до смеркання Барі знайшов собі м’яку постіль із піску. З часу його бою з Папаючіс’ю щеня подолало велику відстань. Той камінь, що біля нього воно влаштувалося на ніч, лежав десь за вісім чи дев’ять миль від вітровалу. Це була відкрита місцина на березі струмка. Коли зовсім споночіло, Барі поглянув на воду й побачив, як там тонули й не тонули яскравий місяць і мерехтливі зірки. Перед ним й аж до краю води лежала широка смуга білого піску, яким півгодини потому пройшов здоровенний чорний ведмідь.

Доки Барі не зустрів сім’ю видр, що грались у струмку, його уявлення про лісових створінь обмежувалося собі подібними істотами, а також совами, зайцями й іншими дрібними пернатими. Видри його не злякали, бо він усіх звик оцінювати за розміром, а Некік і на половину не був такий великий, як Казан. Та ведмідь був справжнім чудовиськом, поряд із ним Казан видався б пігмеєм. Клишоногий був великий. Якщо природа вжила саме такий метод, щоб повідомити Барі про існування в лісах, крім собак, вовків, сов і раків, ще й інших, важливіших істот, то цього разу вона, мабуть, захопилася. Бо ведмідь Вакаю важив щонайменше шістсот фунтів. Він неабияк розтовстів після місячного бенкетування рибою. Його блискуча шерсть була як чорний оксамит у місячному світлі. Пересувався він дивною незграбною вайлуватою ходою, увесь час тримаючи голову опущеною. У Барі аж серце захололо, коли ведмідь зупинився на піщаному березі за футів десять від каменя, де той тихенько лежав і тремтів.

З усього було зрозуміло, що Вакаю розпізнав його запах у повітрі. Барі чув навіть, як клишоногий нюхав, чув його дихання, уловив у його червонувато-коричневих очах відблиски зірок, коли ведмідь підозріло глянув у бік великої кам’яної брили. О, якби тільки Барі міг тоді знати, що саме він — таке маленьке нікчемне створіння — змусив це чудовисько нервувати й почуватися незатишно, то неодмінно б заскавчав з радості. Бо Вакаю, попри свій розмір, був дещо боягузливий, коли йшлося про вовків. А Барі пахнув саме вовком. Вовчий запах усе сильніше бив у ніздрі Вакаю, а тоді ще й, ніби навмисно, щоби збільшити нервозність, з лісу позаду нього почулося довге розпачливе виття.

Незадоволено бурмочачи, Вакаю рушив далі. На його думку, з вовками не варто було зв’язуватися. Вони ніколи не билися чесно, натомість завжди гавкали, кусали за лапи протягом кількох годин. І зловити їх було неможливо, бо ці бестії швидші за блискавку. То яка ж користь лишатися там, де вовки можуть зіпсувати красу цієї ночі? Барі почув, як ведмідь незграбно побрів собі далі, важко човгаючи лапами по воді. Тільки тоді вовченя полегшено дихнуло на повні груди.

Утім тривожні пригоди цієї ночі не закінчилися. Барі обрав для ночівлі саме те місце, куди всі звірі сходилися на водопій і де вони переходили вбрід через струмок, щоб потрапити на протилежний берег. Незадовго по тому, як зник ведмідь, щеня почуло важкий хрумкіт піску й цокання копит об каміння: через відкритий простір у місячному світлі йшов лось із величезними рогами. Барі здивовано витріщив очі, бо, якщо Вакаю був завважки шість сотень фунтів, то це велетенське створіння з довжелезними ногами-ходулями важило принаймні удвічі більше. За ним ішла його лосиха, а слідом — мале лосеня.

Лосеня, здавалося, має самі ноги. Цього вже було занадто для Барі. Він усе глибше намагався заховатись у свою нору, поки не влігся в ній, як сардинка в бляшанці. У такій позі й пролежав там до самісінького ранку.

Роздiл 4

Коли на початку другого дня Барі зважився вийти зі свого сховку, він був геть іншим цуценям проти того, коли тільки-но вийшов із-під