Джеймс Олiвер Кервуд - Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд

вітролому й зустрів на своєму шляху совеня Папаючіс’ю. Якщо набутим досвідом можна зміряти вік, то за останні сорок вісім годин він значно постаршав. Насправді, Барі вже майже вийшов зі щенячого віку і того дня прокинувся з новим, набагато ширшим світоглядним розумінням. Це був величезний світ, наповнений багатьма живими створіннями, і Казан із Сірою Вовчицею виявилися не найважливішими з них. Чудовиська з осяяного місяцем піщаного берега швидко збудили в ньому нове відчуття обережності й один з найвеличніших тваринних інстинктів — первісне розуміння того, що сильні полюють на слабких. Ось чому він цілком природно вважав: груба сила й загроза від того чи того створіння залежить лише від розміру тіла. Саме тому ведмідь був страшніший за Казана, а лось, своєю чергою, — за ведмедя.

На щастя для Барі, цей інстинкт не обмежився лише таким початковим розумінням. Щеня швидко збагнуло: його власна вовча порода була найнебезпечніша для всіх лісових істот: і для тих, які мають кігті, і для тих, що з копитами чи крилами. Якби не це, він би, немов маленький хлопчик, котрий узяв собі в думку, що вміє плавати, перед тим, як опанував потрібні рухи, міг стрибнути в саму утробу моря й загинути.

Дуже обережно, з наїжаченою шерстю вздовж хребта, Барі обнюхав великі сліди, що їх залишили ведмідь і лось. Запах ведмедя змусив його тихо загарчати. Він пішов по сліду аж до краю струмка. Після цього знову взявся за свою подорож, вишукуючи, кого б уполювати і з’їсти.

За дві години Барі так і не знайшов жодного рака. Згодом він вийшов із зеленого лісу й ступив на край згариська. Усе навкруги було чорним. Стовбури дерев стирчали, наче величезні обвуглені лозини. Це було порівняно свіже згарисько, мабуть, осіннє. Попіл під лапами Барі ще виявився досить м’яким. Крізь цю чорну місцину протікав струмок, над яким висіло синє небо й сяяло ясне сонце. Барі тут сподобалось. Лисиця, вовк, лось, північний олень покинули цю мертву землю. Лише нáрік довколишні землі стануть придатними для полювання, але тепер вони геть пустинні. Навіть сови не знайшли б тут собі їжу.

Барі принадило сюди чисте барвінкове небо, сонце й м’яка приємна земля. Після всіх болісних поневірянь у лісі тут було так добре! Він і далі йшов уздовж потоку, хоча знайти тут бодай щось поїсти було неможливо. Вода стала темнішою, течія сповільнилася. Русло річки загромаджувало обвуглене сміття, що падало туди, коли горів ліс, а береги були м’якими й брудними. За деякий час Барі зупинився й озирнувся, та вже не побачив зеленого лісу, звідки вийшов. Він лишився самотнім у цій безрадісній пустелі звуглених дерев, де було тихо, як у могилі. Ані найменший щебет пташки не порушував тиші. Ступаючи по м’якому попепу, Барі не чув власної ходи. Але він зовсім не боявся, адже був певен, що саме тут перебуває в безпеці.

Якби ж тільки можна було знайти хоч щось поїсти! Ось про це весь час думав Барі. Інстинкт ще не підказав йому: саме тут, у всьому тому, що він бачив навсібіч, його й підстерігав жорстокий голод. Вовченя йшло далі, усе ще сподіваючись знайти бодай що-небудь придатне для споживання. Та після кількох годин блукань надія почала згасати. А тим часом сонце опускалось у надвечір’я, кидаючи на небосхил бузкові барви. Легкий вітерець пробіг верхівками обгорілих дерев, стало чутно, як з них із тріском стали відвалюватися засохлі гілки.

Барі більше не міг іти далі. За годину до появи перших зірок, знесилений і голодний, він повалився прямо на землю. Сонце зайшло за ліс. Місяць виплив на сході. На небі зійшов зоряний посів, і всю ніч Барі провалявся, наче мертвий. А коли настав ранок, він піднявся й ледве доволочився до струмка, щоб попити. Зібравши останні сили, Барі поплуганився далі. Боротися за життя до останнього спонукав його вовк, що сидів усередині нього. А от собаче єство хотіло розпластатись і спокійно померти. Але вовча іскра палала в ньому дужче. Зрештою, вона й перемогла, а з нею виграв і Барі. Пройшовши з півмилі, він знов опинився в зеленому лісі.

У лісах, як і у великих містах, випадок має важливе значення, часом непередбачено впливаючи на події. Якби Барі зайшов у ліс хоч би на півгодини пізніше, то помер би від надзвичайного виснаження. І мови не могло бути, щоб уполювати рака чи схопити навіть слабесеньку пташку. Але він з’явився саме в той час, коли горностай Сікус’ю, цей маленький лісовий кровожера, розправлявся зі своєю здобиччю.

Це відбувалося за сто ярдів від місця, де, розпростершись під гілками смереки, Барі був готовий спустити дух. Сікус’ю у своєму роді був великоможний мисливець. Його тіло мало близько семи дюймів завдовжки, з довгим тонким хвостом з чорним пензликом на кінці. Важив він від сили п’ять унцій. Горностай міг легко поміститися в маленьких долонях дитини, а його загострена голівка зі злими червоними очима-намистинками могла пролізти крізь будь-який отвір, навіть в один дюйм у поперечнику. Кілька століть поспіль ця тваринка творила історію. У часи, коли її шкурка цінилася на вагу золота, сміливі мореплавці з принцом Рупертом на чолі вирушили на кораблях у небезпечну подорож. Саме він, цей маленький горностай, був призвідником того, що утворилася велика Компанія Гудзонової затоки, а згодом була відкрита й досліджена половина континенту. Майже три століття він боровся з мисливцями за своє право на існування. А тепер, коли горностаїв більше не оцінювали на вагу золота, залишався найрозумнішим, найхоробрішим і найнещаднішим із усіх створінь, що коли-небудь існували на землі.

Коли Барі лежав під деревом, Сікус’ю саме підповзав до своєї здобичі. Це була велика товста куріпка, що стояла під заростями смородини. Певно, ніхто у світі не міг би розчути, як рухається Сікус’ю. Він шмигав, як тінь: сіра пляма тут, яскравий спалах там, ось уже причаївся за пеньком завбільшки в людський кулак, ось з’являється перед очима, а за мить зникає, як і не було його зовсім. Отак непомітно проповз горностай цілих п’ятдесят футів до куріпки, і тепер його відділяли від жертви якихось футів три. З такої відстані лишалося тільки кинутися до горла напівсонної куріпки й уп’ястися голкуватими зубами в плоть.

Сікус’ю був готовий до того, що мало статися потім. Завжди, коли він нападав на Напанао, лісову куріпку, її сильні крила починали щосили махати — такий був уроджений інстинкт. Так сталось і тепер: куріпка почата хлопати крилами, а Сікус’ю лише міцніше чіплявся зубами в її