Микола Олександрович Дашкієв - Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв

проконтролюєш. Можливість різати сталь паперовим аркушем і пробивати тунелі струменем повітря — чудесна. Але чи не будуть використані отакі “різаки” та “пробивачі”, аби поповнити арсенали ще одним видом смертоносної зброї, проти якої захисту не знайти?

А з іншого боку і критися з своїм відкриттям не можна. К-генератори, які ще кілька років тому були рідкісною дивиною, з’являються вже навіть на металургійних заводах, витіснюючи застарілі електропечі. Хай скрізь вони використовуються лише як досконалі високотемпературні нагрівники і хай практично виключається повторення випадку з пластмасовим ґудзиком, що наштовхнув Сергія Альошина на шукання нез’ясовного. Все одно рано чи пізно почнуть накопичуватися факти, які кінець кінцем приведуть до того ж таки відкриття. Загальмувати поступу науки й техніки не можна. Отже, годі байдикування. Треба повертатися до Києва і братися за дослідження.

Заглиблений у свої думки, Сергій не помітив, як юнаки зібрали речі, та й попрямували в бік парку, щоб розташуватися на ночівлю. Не помічав він і того, що по алейці за його спиною уже в який раз неквапно проходить Наталка Закатова. Вона вже злоститься, нишком поглядаючи на годинник, проте зберігає вигляд недоторканої королеви, якій абсолютно байдуже, що то за один сидить на лаві біля моря.

Але як тільки Сергій підвівся з місця і неквапно попростував набережною, Наталка, затримавшись на бічній алейці, чудесно зіграла “несподівану зустріч”.

— Ой, це ви, Сергію Михайловичу?! Звідки? Яким чином?.. А, розумію! Ви знову переслідуєте мене, так!

— Здрастуйте, Наталко! — засміявся Сергій. — І хотів би переслідувати, та не знав, що ви теж тут… Давно?

— О, давно! Вже другий день. І вже занудьгувала: потрапила до компанії почесних курортників, які говорять лише на тему дієти, кліматотерапії та боротьби з ожирінням. Оце втекла від них і не знала, куди себе подіти. Дуже рада, що вас зустріла.

— Я теж радий, Наталко. Виявляється, на курорті ще нудніше, аніж вдома. Я пробув тут десять днів і вже збирався втікати.

— То он яка прозова підстава вашої радості зустрічі! Стережіться, товаришу Альошин! Ви знову образили жінку!

— Я це навмисне. Адже вона звертає на мене увагу лише тоді, коли ображена.

— Ви згадали минулу зустріч?

— Так.

— В такому разі, заявляю: я ображена, ображена, ображена. Цього вистачить натри вечори. Будете виконувати всі мої забаганки.

— А якщо я відмовлюсь?

— Я поскаржусь батькові, і він покарає вас по адміністративній лінії.

— Ой, леле! Та ви ж казали, що звикли тільки скорятися?

— Я й буду скорятися… якщо ваші накази відповідатимуть моїм бажанням.

Звичайно ж, вони попростували до невеличкого затишного кафе на березі моря, замовили по бокалу коктейлю і розмовляли про все на світі, аж доки огрядний буфетник почав позіхати голосно і недвозначно.

— Ой, — похопилася Наталка, — та мене ж у санаторій не пустять! Треба бігти!

Але хто там бігає такої теплої, такої чудесної, духмяної ночі! І хто там боїться отого незлобивого бурчання санаторних вахтерів!

Повільно-повільно вони йшли Приморським бульваром Гагри, та ще й зупинялися часом, щоб чи помилуватися місячною доріжкою, простеленою через усе море, чи принюхатися до пахощів магнолії. Чудний стан володів ними обома — їм було просто радісно й легко. І не хотілося розлучатися. І всякі турботи й клопоти відійшли на далекий-далекий план.

Та ось раптом Наталка затнулася на півслові, злякано притиснулась до Сергія. Він занепокоєно скинув очима: а, он воно що! Назустріч їм прямує отой чорнявий Наталчин молодик!

Вмить розвіявся рожевий ідилічний настрій. Боляче й неприємно стало на душі. Хотілося сказати Наталці щось ущипливе, щоб вона зрозуміла, якою образливою буває жіноча легковажність в ім’я звичайної цікавості. Але він тільки запитав неголосно:

— Мені — зникнути?

— Вам?! — Наталка дзвінко засміялась, грайливо взяла його за руку, прошепотіла на вухо. — Обійміть мене за плечі! І посміхайтесь так, ніби закохані в мене до нестями! Я прошу вас! Так треба!

Він неохоче виконав її прохання. Але ця інсценізація була не потрібна: помітивши їх, Геннадій Риндін звернув на бічну алею, зник у темряві.

— Ви посварилися з ним, Наталко? — обережно запитав Сергій, бачачи, що жінка вся тремтить.

— Я порвала з ним назавжди, Сергію. І я боюсь його. Це дуже страшна людина!.. Без усяких жартів: проведіть мене до санаторію. І стережіться його теж. Він здатний на все.

Вечір було зіпсовано. Але чому ж Сергій, повертаючись до свого будинку відпочинку, відчував себе таким енергійним і молодим?

Мабуть, тому виною була чудесна, місячна, напоєна пахощами квітів і моря ніч.

РОЗДІЛ XX
ПОМІЧНИКИ БУВАЮТЬ УСЯКІ

Мабуть, ні один закоханий не готувався до свого першого побачення так піднесено, як ладнався Вітя Марченко до зустрічі дня, коли мав одержати офіційний титул лаборанта лабораторії надвисокотемпературних вогнетривів.

О, нелегко йому були вибороти право на цю посаду! Ще під час візитів Альошина в клініку Вітя дипломатично натякав йому на палке бажання працювати під його керівництвом. Інженер відбувався жартами та непевними обіцянками на далеке майбутнє. Доки він їздив відпочивати, Вітя спробував діяти офіційними шляхами — поткнувся на розвідку до відділу кадрів інституту. Але там його чомусь так почали допитувати, що та чого — аж заяву перехотілося подавати. А коли Сергій Михайлович повернувся з Кавказу, Вітя вирішив удатися до військових хитрощів: перед “наступом” організував “артилерійську підготовку”. В перекладі на мову звичайних смертних це означало, що він попросив матір піти до Альошина лаяти свого непутящого сина на всі заставки і запевняти, що тільки праця в лабораторії вогнетривів під керівництвом мудрої людини врятує лобуряку від загибелі. А після “артпідготовки” пішов у атаку і сам Вітя: тобто перестрів Альошина на тому ж місці