Марина та Сергій Дяченко - Варан

Це легендарний образ, так само як підземна яга, що зжирає неслухняних дітей, або повітряний корабель, що возить вірних жінок на свято до королеви квітів, а під невірними дружинами його палуба проломлюється… Це стара байка. Усі бунтівники завжди повторюють, що в них є свій маг. Усі вони в це вірять… Бунтівникам хочеться магів, магам хочеться бунтувати. Саме тому Імператор тримає всіх чаклунів на видноті. Провінції та містечка, острівці, де нема де поставити ліву ногу – усюди зводять розкішні вежі або риють розкішні нори, і з превеликим блиском поселяють туди Імператорського мага… Якого, даруй на слові, Шуу? Так, усі вони представляють імперію, усі вони грізні, таємничі і навіюють трепет… А ще – їх видно, Варане. Вони далеко – і водночас як на долоні. Маг стежить за місцевим царком, царьок стежить за магом. Дуже зручно. Розумієш?

– Так, – сказав Варан.

Підставка нахилив голову до плеча:

– І справді… розумієш більше, ніж хочеш показати. До чого я це все розповідаю, Варане? Зараз мені потрібен час. Треба виправдати невдачу в Заліссі й задушити чергові чутки про бунтівного мага. Ти згоден принести себе в жертву Імперії й признатись у підробці?

Повітря в кімнаті задрижало. Білі й сині вогники тихо заговорили між собою – Варан чув їхні голоси, але не міг розібрати слів. Серце його, печінка й тельбухи зробились легкими, як під час падіння зі скелі – перш ніж гвинт розгорне свої лопаті, буде довге-довге падіння…

– Ні, – сказав Варан здивовано. – З якого це дива?

Підставка дивився на нього з незрозумілим виразом.

Вогники замовкли, і повітря більше не дрижало. Варан труснув головою; відчуття було таке, неначебто напередодні він добряче напився.

– Ну гаразд, – сказав Підставка м’яко. – Не хочеш – то не треба… Іди.

Варан не рухався з місця.

– Іди-іди. – Підставка роздратовано махнув рукою. – Забирайся до своєї красуні, перекажи їй вітання від мене… Завтра щоб до дев’ятої був у канцелярії. Забирайся, мені ще працювати…

Варан піднявся. Руки-ноги отерпли й ледве слухались. Луска донного дракона дзвякнула, немов крізь вату.

– На добраніч, Ваша Незрушносте.

– Іди, заради Імператора, бачити тебе не можу…

Варан розвернувся й рушив до того місця, де в стіні мали бути двері. Звичайно вони самі розчинялись, коли він наближався, ось і тепер стулки роз’їхались…

Один крок. І все. Свіже повітря, Ліка… О, як він любить життя. Як він цінує кожну хвилину. Кожну барву неба, кожну кульку повітря, що підіймалася з дна на поверхню…

– Лереаларуун, – тихо сказав за його спиною Підставка. Сказав, немов сам собі.

Стулки дверей, перше роз’їхавшись перед Вараном, раптом смикнулись і зачинились знову. Він зупинився, стоячи перед глухою стіною.

– Лереаларуун? – повторив Підставка, мов сам собі не вірячи. – Ти, землеміре, знаєш це ім’я?!

Варан повільно розвернувся. Його Незрушність різко, з якимось навіть поспіхом піднявся з крісла, перейшов кімнату, зупинився за півкроку від Варана й жадібно потягнув носом повітря:

– Ой… ой-ой-ой. Ану сядь, землеміре.

Варан скорився. Підставка лишився стояти; бліда рука його з довгими зміїстими пальцями лягла Варану на плече:

– Кажи.

– Я виріс на Круглому Іклі, – сказав Варан. – Пан, якого ви назвали, був там Імператорським магом.

– Маленький піддонець знав, як звати мешканця вежі?

– Я зустрів його, коли він прибув на острів. Він прибув на поштовому човні… Згодом ми здибалися ще раз. Мене звинуватили в… одне слово, мені «пощастило» знайти тайник із фальшивими грішми, і я здуру став їх тратити. Пан, якого ви назвали, виправдав мене перед князем, справедливо завваживши, що п’ятнадцятирічний піддонець не в змозі друкувати імператорські «сотки». Це все.

– Що ти мелеш! – Підставка забрав руку з Варанового плеча й гидливо вп’явся очима у свою долоню. – Які гроші… яке… Кругле Ікло?!

– Пан, якого ви назвали…

– Називай його на ім’я!

– Мені завжди складно було його вимовити, – помовчавши, признався Варан.

Підставка сопів. Никав по кабінету, ворушачи папери носаком кімнатної пантофлі. Поглядав на Варана люто, майже з ненавистю. Двома руками чесав щоки, від чого на блідій шкірі проступали червоні смуги.

– Кругле Ікло… Там був тайник з імператорськими грішми?

– Ви ж знаєте це, Ваша Незрушносте. Знали й давніше.

– Не буває таких збігів, – похмуро сказав Підставка.

– Яких?

Підставка знову засопів. Піддав носаком пантофлі особливо впертий сувій, від чого той злетів мало не під стелю.

– Ти недоговорюєш. Що ще ти знаєш про цього Лереаларууна?

– Що він помер.

– Та-ак?

– На жаль.

– Звідки ти знаєш? Ти бачив його труп?

– Я бачив, як він падав із крилами в море. Звичайно після такого польоту труп нелегко знайти.

– Як ти міг це бачити?

– Я був нагорі. Довга історія. У мене була наречена-напівгорні, я навідував її. Крилами в міжсезоння – нечасті гості. Тому бачив майже весь острів… Усі дивилися.

– Це правда, – глухо сказав Підставка. – Але не вся… Там щось дуже цікаве, Варане. Щось… у цій історії… у мене просто ніс чешеться. Узяти б тебе… й розібрати на частини. Дізнатися б усе, навіть те, що ти забув…

Варан здригнувся. У приплющених очах Його Незрушності мелькнув – і враз ізгас – жовтенький безумний вогник.

– …Але тоді ти зламаєшся, – пробурмотів Підставка. – Будь-яка іграшка ламається, якщо добряче її розібрати… А ти мені потрібен. Так, дуже потрібен… Скільки разів за останні п’ять років мінявся намісник Лісового краю?

– Шість разів.

– Розумничок… А маг? Імператорський маг при ньому мінявся?

– Ні.

– Правильно. Зигбам, добрий древній старигань… ти знаєш, хто був Імператорським магом на Круглому Іклі… перед тим, як туди прибув Лереаларуун?

– Хто?

– Старий Зигбам! Уже тоді старий… і вже тоді… ай, розумничок. Я й забув ту давню історію з підробленими грішми. Якщо Зигбам… так-так…

Імператорський Стовп никав по кабінету, бурмочучи під носа, і думати забув про гостя. Варан сидів, опустивши плечі, знагла відчувши, що втомився. Так утомився, що, якби Підставка запропонував негайно позбутись голови на славу Імперії, – Варан погодився б, напевно. Тільки б швидше…

Сині вогники перемигувались із білими. Він заплющив очі. Під повіками в нього стрибала мов колюча зірочка, – якесь питання, що його треба поставити. Дуже важливе питання.

– Ваша Незрушносте, – Варан ледве розліпив губи, – чому ви спитали про Лереаларууна? Чому для вас так важливо, що я його знав? Адже він мертвий оце вже понад двадцять років…

– Ти ще тут? – недбало спитав Підставка.

– Ваша Незрушність не відпускав мене.

– Ти збиваєш мене. Ти заважаєш… Маг мертвий, якщо його тіло впізнане й покоїться в державній усипальні після відповідного обряду. А тіла того бідолашного хлопчиська нема…

– Воно на дні.

– Звісно ж, воно