Олександр Олександрович Сизоненко - Зорі падають в серпні

повернеться, прилине знову і принесе щось радісне, про що в ній на початку марилось. Але пісня не вертала. Галерники лишились за морем, і лише неясний міраж намалює їм перед смертю зелені степи, розкішні верби над Дніпром, і почуються пахощі чебрецю та ромашки як останній привіт рідної землі.

Оплески в залі гриміли довго й дружно. Кілька разів виходила дівчина, щоб оголосити наступний номер, але оплески не вщухали. Вони заглушали її слова, і з задніх рядів неслося вимогливе:

— Повторити!!!

Пісню повторювали. Потім, коли Надя в антракті виходила, Муратов привітався з нею кивком голови і лишився сидіти в залі, похмурий, задуманий. Він до кінця не рухався, сидів, підперши підборіддя кулаками, і хоч зал був повен, хоч, поруч з ним сиділо стільки людей, Наді здалося, що Муратов тут дуже самотній.

У другому відділі виступав симфонічний оркестр. Грали Бетховена, Моцарта, Чайковського, Лисенка, а Надя час від часу поверталася в думках до оцієї самотності Муратова.

Вона знала, що Муратов працює шофером, що живе він у гуртожитку, але чому ж у нього немає друзів? Чого він досі ні з ким не потоваришував? Він, правда, на шофера мало схожий. Звичайно шофери — народ веселий, жартівливий, навіть зухвалий. Шофери до всіх ставляться панібратськи, швидко сходяться з людьми, а Муратов — мовчазний, похмурий, як вовк, неприступний.

«Але що мені до нього?» ловила себе на цій думці Надя і злилася. Вона лише рік тому закінчила інститут. Вчилася добре, диплом одержала з відзнакою і поїхала в Нове Городище на будівництво. В інституті вона була таємно закохана у викладача вищої математики. Так, що він, сердешний, і не догадувався. Сама ставилася до свого почуття поблажливо, несерйозно, але це не завадило їй відхилити всі залицяння старшокурсників і однокурсників, які здавалися їй надто легковажними і буденними, щоб про них можна було мріяти, любити їх самовіддано і з стражданням. Інакше ж Надя Лепетова не мислила собі кохання. В інституті за нею закріпилося прізвисько «монахиня», і це її ніскільки не турбувало. Навпаки, було приємно. Мабуть, це від того, що як для монахині Надя була дуже красивою і жвавою. Краща в інституті гімнастка, висока, струнка, з довжелезною білявою косою, вона й зараз більше скидалася на студентку або навіть на десятикласницю, ніж на інженера, і в її поводженні було багато школярства. Надя нікому не віддавала переваги, стосунки її з хлопцями були прості, дружні, і тому, не роздумуючи, після концерту вона підійшла до Муратова і спитала, чи сподобався йому концерт. Юрій не одразу відповів, певне, не чекав, що Надя підійде і отак просто спитає його про це. Вже коли вийшли на вулицю, він сказав:

— Мені доводилось рідко бувати на концертах, але я багато слухав музику по радіо.

— Ви, певне, в якійсь радіолокаційній частині служили?

— Так, там! І знаєте, музика завжди викликає в мене сум, тяжкий настрій…

— Це тому, що ви самотній. Чого ви такий самотній? — спитала Надя і раптом взяла Муратова під руку. — Чого ви ні з ким не потоваришували досі?

— Звідки це ви взяли? — здивувався Юрій. — У мене є товариші, тільки в них є дівчата і зі мною їм ніколи марнувати час. Кожному своє, як сказав мудрець.

— Ну, добре, — зупинила його Надя. — Так ви кажете, музика викликає сум, тяжке відчуття? А сама вона така світла, така прекрасна! — Надя йшла серединою вулиці і навіть руки розвела, наче промовляла до когось. Над нею мигтіли зірки, її обвівав вітер, і Муратов отут, на темній, неосвітленій і недобудованій вулиці, раптом помітив і зрозумів, що Надя дуже красива. Буває так: дивишся на людину, говориш з нею — ну, звичайна собі людина! А придивишся пильніше або порівняєш її з іншими — і здивуєшся: та це ж справжня краса! Як я досі цього не помічав? Отак трапилося і з Муратовим. Він навіть зупинився від несподіванки. Ця дівчина нагадала йому дружину Хертвіга — така ж струнка, така ж тоненька і легка, тільки була вона по-справжньому юна і поривна, красива якоюсь іншою красою, що викликала не сум, а радість.

— Мені музика завжди розповідає про щось сонячне, прекрасне. Коли я слухаю Бетховена або Моцарта, я бачу зелені гори, долини, налиті по вінця сонцем, у синюватому мареві готичні дахи якихось міст, ніколи небачених, але чудесних, гарних… А коли грають Чайковського або Лисенка, в моїй уяві постають далекі сині ліси, я наче йду зеленою лукою, і під ногами в мене квіти, багато квітів, синіх, червоних, голубих, а найбільше білих… Білокора берізка тремтить під легеньким вітром, тополя шелестить листом над білими хатами, і простір без кінця й краю… Наш простір, мій простір, рідний, степовий, безмежний! Ні, з музикою нічого не може зрівнятись! — Надя знову взяла Муратова під руку і голосом, що втратив свою силу і став нижчим і м'якшим, довірливо сказала: — Ви знаєте, музика так мене освіжає, наче повідкривали вікна й двері в моєму серці і провітрили його травневими вітрами. І хочеться лишитися на все життя чистою, світлою, як оці звуки. І я завжди, слухаючи музику, запитую себе: «Для чого живеш на землі? Для чого живеш?» І хочеться робити людям добро, хочеться, щоб усім від тебе була радість, щоб зараз же, в цю хвилину, зробити всіх щасливими. Це, звичайно, хвилинний порив, але він не проходить безслідно. Іду я після такого концерту додому і думаю: ну, от росте дерево. Хтось його посадив тут, може, сам давно помер, а дерево радує інших людей, інші покоління — радує око зеленню, шумить на вітрі, дає притулок в спеку. Маленька радість, але довга й чиста. А побудувати людям школу, побудувати електростанцію? Та це вже справлене щастя! Ви знаєте, — Надя посміхнулась, — мене в індустріальний інститут повела музика. Чого ж ви не смієтесь? — спитала вона Муратова. — І чого ви взагалі мовчите?

Муратов зітхнув.

— Я вас слухав, Надю… Ви щаслива людина.

— А ви? Вам хіба не думається так само?

Ледве торкаючись її ліктя, Муратов ішов поряд і мовчав.