Григор Угаров - Слідами вигнанця

Можливо, вони б «лякали» одне одного й довше, коли це раптом помітили, що акації на узліссі гойднуло, мов дужим вітром. «Рі» вже сунув на галявину. Вісім стріл аж бриніли на туго напнених тятивах, вісім міцних чорних долонь до терпу стискали грізні асагеї, вісім пар очей утупилось в одну точку.

— Рі онда! (Носорог виходить!) — тихо попередив хтось.

— Рі онда! — повторив Нгвуно.

Але раптом усі здивовано перезирнулись.

Вони впізнавали тварин з характерного шуму та кроків. Цього разу трапилась помилка.

З-від дерева, де заліг Капоко, пролунав пташиний щебіт.

— Гумба-гумба! — вуста в уста полинула тривожна звістка.

Домбо ледве встиг нагадати географові, що таке «гумба-гумба», — як над віттям здійнявся довгий хобот і зламав соковитий вершечок динного дерева.

Над лісом запала мертва тиша. Негри поклякли з напненими луками в руках. Обличчя їм неначе скам'яніли. Глухо лущало сухе галуззя, під ноги велетневі джунглів із тріском падали повалені дерева.

Слон водив довжелезним хоботом на усі боки й зривав з акацій зелене пагіння. Незабаром він з'явивсь на узліссі — великий, вгодований, вкритий темно-бурою бронею. Потупцявши трохи край галявини, обкидав собі спину сухим листям та порохом, махнув вухами й вайлувато погупав уперед. Просто на мисливців.

Капоко поступивсь йому дорогою, непомітно переповзши під сусіднє дерево. Інші мисливці пошились у хащі. Тільки Павел не ворухнувся з місця, а пильно стежив за кожним кроком тварини й ціливсь їй у плескатий лоб. А Домбо, коли слон вийшов на галявину, зблід, затремтів і поплазував до хлібного дерева.

Павел, затамувавши подих і не кліпаючи очима, чекав, поки слон підійде ближче. Посеред галявини слон раптом зупинився й підозріло прищулив величезні вуха. Павел примружив ліве око, припав щокою до приклада й помаленьку натиснув на гачок. Пролунав постріл, неначе над лісом упала громовиця… Ще один постріл… Здивований велетень якусь мить стояв, мов укопаний, а тоді раптом розітнув тишу грізним криком, люто сіпнувся й кинувсь уперед. Павел шугнув у хащі, швидко обернувсь і вистрілив ще двічі. Біля нього тугою тятивою напнулось пружке Капокове тіло, асагей накреслив у повітрі дугу, залізне вістря блиснуло проти сонця й уп'ялось тварині в черево. Тієї ж миті на слона сипонули списи та отруйні стріли… Ліс аж тремтів від оглушливого ревіння, тріску повалених дерев, несамовитих вигуків і стугону рушничних пострілів. У повітрі літало гілляччя та віхті трави.

— Стережись, гамба-а! — крикнув з-від дерева Домбо.

Павел рвучко обернувся, але на нього раптом насунулась величезна тінь очманілого від люті слона, який знавісніло сопів, ревів і вимахував на всі боки довгим важким хоботом. Двічі, майже вдотик вистріливши слонові в голову, Павел стрибнув у найближчий кущ. З цівки карабіна ще курився димок, коли над деревами шпунуло цілим водоскидом кривавих бризок. Слон ще раз люто засурмив, линувши з хобота навий струмінь крові. Два списи, розітнувши повітря, вп'ялись у брунатну броню велетня, й тільки тоді важке тіло впало, аж земля застугоніла.

Лісом прокотивсь радісний вигук. Мисливці оточили географа. Всі вони кричали й ніжно гладили руками «вогненний лук». Потім побігли до забитої тварини.

— Вато бама гумба-гумба! (Біла людина вбила слона!)

— Гумба-гумба мато! (Слона переможено)!

Домбо плигав на одній нозі й вигукував:

— Гамба дужче за гумба-гумба!

Павел відсапувавсь, обтираючи хустиною піт з виду, й зацікавлено спостерігав, як молоді мисливці, побравшись колом, заходились витанцьовувати круг слона танок перемоги. Вони стрибали, люто гарчали, загрозливо наскакували зі списами в руках на тушу, розбігалися й знову наступали.

Так мисливці щораз ближче підходили до тварини. Раптом Капоко, мов ужалений, відсахнувсь назад. Решта мисливців тривожно заволали: «Слониха!» й злякано зазиркали одне на одного. Тубільці добре знали норови слонів: самець помститься за свою подругу.

Але поблизу не було інших слонячих слідів.

Павел розглядав забиту тварину. Це й справді була самиця, яка годувала маля. Череп їй було пробито кількома кулями, чотири асагеї відкрили великі криваві рани біля лопатки й у череві, з яких цебеніла темно-червона кров.

Негри про щось сперечалися, спідлоба позираючи на Капока, який, упершись ногою в слониху, намагався витягти свій асагей. Коли нарешті витяг його, Павел помітив, що то не простий собі спис, а грізний гострий гарпун з визубнями, які не дають асагеєві випасти з рани.

Тепер стало ясно, як забито велетня. Куль, що пробили череп, для такої тварини було замало, коли б останню мить Капоко не встромив їй у тельбух свого гарпуна. Слониха намагалась утекти, але з кожним кроком смертоносне вістря впиналось чимраз глибше, аж поки, втративши майже всю кров, вона впала на землю. Отже, вирішального удару завдав слонисі хоробрий хлопець. Але мисливці не хотіли цього визнати. Для них єдиною грізною зброєю, яка вбила гумба-гумбу, був «вогненний лук».

— Біла людина дужче за гумба-гумбу! — вигукували вони.

— Вогненний опис убив гумба-гумбу!

— Біла людина забезпечила плем'я їжею!

— Біла людина добра!

— Біла людина врятувала нас від великого гумба-гумби!

Капоко відіслав Нгвуно до лібати повідомити про цю здобич, а сам заходився білувати забитого слона добре вигостреним кістяним ножем.

Павел і Домбо трохи згодом і собі подалися до селища. На півдорозі вони зустріли цілу юрбу тубільців із сокирами та ножами. Інші вже стояли на варті. Звістка про забиту слониху, яка годувала маля, збурила все плем'я. Негри боялись раптового нападу мстивого самця, тому й позаступали навкруг усі стежки та просіки.

За ніч ніхто в лібаті й очей не стулив. Перед дверима кожної оселі горів устромлений у землю смолоскип, а біля громадської хати палахкотіло величезне вогнище.

Тубільці нескінченною вервечкою снували між селищем і місцем, де розбирали тушу забитої слонихи. На стежині від смолоскипів було видно мало не як удень. Над лісистим пагорбом стояла рожева заграва. Тубільці пекли слонятину великими куснями, обгортали в бананове листя й зносили до громадської комори, де м'ясо