Робер Мерль - Чоловіки під охороною

докторе, дуже відрізняється від мого. Ви нагадуєте огиря в загороді. Ви бажаєте всіх кобилиць, яких обгородили разом з вами! Місіс Берроу! Кроуфорд! Пуссі! Мене.

Не можна сказати, що сьогодні дуже шанують мою людську гідність. Для доктора Малберрі я — бугай у центрі штучного запліднення, а для Берідж — огир у прерії. Сьогодні мене цілий день порівнюють із тваринами.

А втім, я не стану заперечувати фактів. Цілком очевидно, що кожен мій погляд у Блувіллі підстерігали, помічали й зважували, а Ріта з їжаком його обговорювали. Ось яке воно, обличчя пуританського суспільства: у ньому всіх цікавлять тільки статеві стосунки!

— Знаєте, — кажу я, — коли ти багатоженець лише в думках, то можеш дозволити собі сяке-таке розмаїття. Одначе я хотів би зробити одне зауваження.

Берідж уже не сміється так глумливо. Обличчя в неї знову стає поважним, і вона дивиться на мене відверто, спокійно. Проте, помітивши, як у неї легенько тремтять сережки, я відчуваю: Лія здогадується, що я збираюсь їй сказати.

— Берідж, — кажу я, — коли б огиреві, як ви кажете, пощастило вибратись із загороди, то я знаю, кого б він собі вибрав.

Вона, й оком не кліпнувши, відповідає:

— Пусті слова, запозичені з арсеналу розбещених спокусників.

— Аж ніяк.

Берідж мовчки роздивляється мене ясними очима. Потім погляд у неї змінюється. Я відчуваю, що вона вірить мені і її охоплює тепле почуття. Але це триває лише мить: обличчя в неї знов застигає, і, коли вона говорить, слова з її губів зриваються одне за одним з такою силою, що це аж викликає в мене подив. © http://kompas.co.ua

— Докторе, затямте собі одну річ: поки ми будемо в стінах Блувілла, в нас із вами нічого не вийде. Чуєте, анічогісінько! Жодного поцілунку, жодного рукостискання, жодного доторку одне до одного, жодного погляду. — І додає: — Поки що на нас чекає робота — от і все.

Вранці третього червня Берідж вибирає слушну нагоду, щоб дати мені вказівки. Вона прослухала звіт про нашу дослідницьку діяльність за два місяці, який я записав на магнітофонну стрічку й передав їй. Берідж вважає його занадто оптимістичним з тактичного погляду. У звітах містерові Берроу я, мовляв, мав би викладати не все про наші справжні здобутки. Я зауважую, що не тільки я можу зробити аналіз наших результатів. Це може зробити й доктор Гребел…

Берідж уриває мене:

— З його боку нам не загрожує ніяка небезпека. Доктор Гребел мовчатиме.

Я дивлюсь на неї. Невже доктор Гребел теж належить до «нас»? Він же С!

У це важко повірити.

— Якщо мені треба переробляти звіт від початку до кінця, — кажу їй, — то я принаймні хотів би знати ваші тактичні міркування.

— Ну що ж, слухайте: ми не знаємо, як поведеться Гельсінгфорс, коли вакцина вже буде придатна до застосування. Їй доведеться приймати рішення. Адже ні в кого немає певності, що винайдення вакцини цілком відповідає політиці Бедфорд. Ми хотіли б мати деяку перевагу над президентом, щоб вона не могла вжити несподіваних заходів.

І тут мені пригадується одне Анітине зізнання: щоразу вона, повертаючись із Блувілла, везла від Берроу для Бедфорд запечатаний пакет зі звітами про роботу Стайна та Джесперсена. Але жодного разу Аніта не везла звіту про мою роботу.

Я розповідаю про це Берідж. Моя розповідь приголомшує її. Берідж вражає не так відсутність інтересу в Білого дому до моїх дослідів (про це можна було здогадуватись), як надмірна цікавість до «проектів» моїх колег.

Берідж глибоко вдихає повітря.

— Докторе, вам конче треба дізнатися, над чим працює Стайн.

Я надуваю губи.

— Тут є одна досить делікатна проблема. Стайн і я, кожен зі свого боку, зобов’язалися тримати все в таємниці.

— Зобов’язалися перед ким?

— Перед Гельсінгфорс.

— І ви маєте намір і далі дотримуватись цього зобов’язання? — зневажливо питає вона.

— Відтоді, як я вступив до ваших лав, — не маю. Але ж Стайн нічого не знає про вашу мету. Він не зрозуміє мого зацікавлення. Може, навіть сприйме його з підозрою.

— Або відповість вам відмовою і донесе на вас?

— О ні, ні! На таке він не здатний!

— Тоді, докторе, дійте, ми не можемо гаяти час на сумніви.

Здається, Берідж хоче дотримати слова. Розмовляючи, вона зберігає між нами відстань. І як зразкова службовка, і як політичний керівник. У мене таке враження, ніби я звертаюся до манекена за склом вітрини — за склом завтовшки з півпальця. Правда, манекен не дихає. А Берідж дихає — і цього не можна не помітити, дивлячись на її повні груди. Не можна не помітити й того, як тремтять її сережки. Берідж, твої сережки перейшли на мій бік! Вони тебе зраджують і діють на мою користь. Нарешті на мою користь! Звісно, це надто гучно сказано. Та все ж таки мені приємно відчувати, як у цьому вулкані жевріє глибоко схований вогонь.

Стайн, якому я призначив побачення того самого дня після ленчу в Пірс, одразу ж насторожився. Незважаючи на сонячну, хоч і не надто теплу погоду, він прийшов до кімнати Джонні, де нас приймає місіс Пірс, у старомодному чорному пальті (воно дуже довге й пошите, підозрюю, ще під час другої світової війни), у простреленому зеленуватому тірольському капелюсі, з-під якого вибиваються довгі пасма шпакуватого волосся, в червоному вовняному шарфі, що його сплела Муч. Отак я й застаю його в кріслі-гойдалці Джоан Пірс — одягнений, закутаний, він сидить чи, правильніше сказати, напівлежить, сердито розгойдуючись і мовби нарікаючи й на свій грип, що не дає йому життя, й на моє безсиле лікування. Насунувши на очі капелюха й піднявши до самих вух шарфа, Стайн