Робер Мерль - Чоловіки під охороною

— Я говоритиму коротко: куди веде дріт від мікрофона в моєму кабінеті?

— До мого кабінету. — Вона на мить замовкає, ніби даючи мені змогу зібратися з думками.

— Тож ви можете стирати записи на магнітофонній стрічці?

— Коли я цього захочу й ті записи, які я захочу.

— Друге запитання: як вам пощастило ввійти в довіру до Берроу і компанії?

— Я давно належу до РВЖ.

Я аж підстрибую.

— Ви член Руху за визволення жінок?

— Ви в цьому сумнівалися?

— Правду кажучи, ні. — По короткій мовчанці я веду далі: — Мабуть, я таки йолоп, бо тепер уже нічого не розумію.

— Все дуже просто: я член РВЖ, але терпіти не можу оту тваринну статеву зверхність, війну між статями й заборону на подружнє життя.

— На такій самій позиції стоїть і Аніта!

Берідж насуплює брови, її голубі очі спалахують, і вона вкрай зневажливо каже:

— З тією різницею, що я борюся проти Бедфорд, а вона їй служить!

— Еге ж, знаю, — кажу я. І додаю перегодом: — Я це зрозумів.

— З деяким запізненням! — відрубує Берідж.

— Ваша правда. Як каже Ріта, я насилу вибрався зі свого власного кокона.

Я дозволяю собі засміятись, але Лія не реагує.

— Щоб вам, докторе, було все ясно, — каже вона, — я хотіла б дещо уточнити: я член РВЖ, але я проти такої організації, якою її замислила Бедфорд, і проти Бедфорд як диктатора.

— Що ж, я з вами згоден, ви її краще знаєте.

— Я задоволена вами, — кидає вона холодно. — Так нам буде куди легше.

Помовчавши трохи, я запитую:

— Ви не бажаєте поговорити зі мною про «нас»?

— Навіщо? Ви знаєте, яка в нас мета.

— Я хотів би поговорити про людей.

На це Берідж рішуче відповідає:

— У Блувіллі ви матимете справу тільки з Рітою та мною.

Я зиркаю на неї. Отже, підпільний рух суворо поділяється на окремі осередки, щоб у разі викриття одного з них можна було уникнути розгрому решти.

— Серед нас трьох ви старша? — питаю я.

— Так. Але ви завжди матимете право висловити власну думку.

Право я матиму цілком теоретичне, я це вже відчуваю.

— Ще одне запитання, Берідж: припустімо, Бедфорд буде нейтралізовано. Яка кінцева мета Руху?

— Відновити попередній статус-кво, за винятком того, що стосується становища жінки.

— Чому така скромна мета?

— Щоб мати якнайширшу підтримку.

— А вона широка?

— Вона розширюється з дня на день. Навіть у конгресі.

Ось що може вселити в мене бодай якусь надію. Покірливість «удів» у конгресі вже не така абсолютна, якою вона була. Та що може зробити конгрес? Звинуватити президента? Таке в нашій історії вже траплялося. А з іншого боку, чи можна припустити, що президент-диктатор дозволить судити себе, не застосувавши проти своїх суддів сили?

— У мене лишається не більше хвилини, — каже Берідж.

Вона сповнена рішучості. Але й далі стоїть із текою під пахвою, і вигляд у неї холодний, непроникний. Чудова службовка, яка диктує мені свої вказівки!

— І останнє запитання, Берідж: ви поводитиметеся зі мною завжди так, як сьогодні?

— Еге ж.

Погляд у неї ясний, голос безбарвний, поза невиразна.

— І що, сварок між нами більше не буде?

— Ні.

Я всміхаюся.

— Мені їх бракуватиме.

Берідж на мою усмішку не відповідає. Я якось незграбно перепитую:

— Тож сварок уже не буде? А чому?

В її погляді прозирає почуття, розгадати яке мені не вдається.

— Докторе, у сварках більше не буде потреби, бо тепер я довіряю вам і можу відверто виявляти свої почуття.

— Свої почуття до мене? — питаю я, підводячи брови.

— Прошу вас, тільки не треба лицемірити, — сухо відповідає вона. — Не прикидайтеся, ніби ви їх не помічаєте.

Я мовчу.

— Чи мені їх уточнити? — каже Берідж агресивно.

В мене більш немає бажання говорити, і мені не хочеться, щоб вона втягла мене в довгу розмову.

— Що ж, докторе, я справді відчуваю до вас потяг, — промовляє Берідж украй холодно.

У мене опускаються руки. Не скажу, що я почервонів. Але мало не почервонів. Слово честі, її слова видалися мені такими неймовірними, що я аж потуплюю очі.

Берідж реагує зовсім несподівано — вона сміється.

— Докторе, — каже вона, — ви кумедна людина! Може, ви вже й вибралися зі свого особистого кокона, але залишилися в коконі фалократа! Признайтеся, ви майже приголомшені. Ще б пак, жінка сама вирішила сказати чоловікові, що бажає його! Вам хотілося б зберегти за чоловіками бодай це виняткове право.

— Правду кажучи, ні, просто це для мене несподіванка. Розумієте, таке я чую вперше. Та, зрештою, чути це дуже приємно. Особливо коли таке бажання обопільне.

В голубих очах Берідж спалахує гнів, і вона каже з убивчою іронією:

— О, то ви теж мене бажаєте?!

— Ви й самі про це здогадуєтесь.

Вона знову сміється, але цього разу майже глумливо.

— Ваше бажання,