Збігнєв Херберт - Варвар у саду

того ж історією дещо надміру заохочувана до переміни місць, приїжджаючи у Париж, впадають у стан своєрідного заціпенілої медитації. Місто, звісно, гарне, але рацію, мабуть, мають ті, хто каже, що справжня Франція дедалі більше поволі переноситься поза його брами.

Отож, варто влаштувати не лише традиційну екскурсію до Шартра й Версалю, а й побурлакувати менш знаними чарівними містечками, розсіяними навколо столиці у радіусі 100 кілометрів, куди автом пана Юло можна доїхати за півтори години. Клин із найкращих готичних кафедральних соборів. Моріанваль, Сен-Люп-де-Нод для тих, хто хоче дізнатися, що таке романський стиль, не виїжджаючи до Бургундії чи Провансу. Руїни у Ле Анделі. Палаци Комп’єна, Фонтенбло, Рамбуйє. І ліси, ліси, прекрасні ліси, де все ще вчувається ріг історії.

На північ від Парижа — Валуа, найдавніша Франція. Дідизна невеликого царька франків, Хлодвіґа. З часом вона стала найціннішим графством і герцогством. Двічі Валуа була доменом королівських братів, і двічі принци крові з роду Валуа посідали трон. Країна, де, за словами поета, упродовж більш ніж тисячу років билося серце Франції.

Шантійї

Серед лісів, понад річкою, яка зветься наче дівчина з казки — Нонет, лежить Шантійї, сите містечко з палацом, віллами вищих сфер і відомим іподромом. Я приїжджаю сюди втретє. Цього разу, щоб навідатися до Сасети. Аби його побачити, треба перетнути все місто.

Будинки чисті й багаті. Блищать, наче мідна візитна картка, з-за якої визирає заможність пана нотаря. Година рання, віконниці прикриті, хвіртки замкнуті. Сади розгороджені ретельно й ревно, наче феодальні герцогства. Через невисокий мур саме видно, як васал у голубих ногавицях машинкою на коліщатках стриже травник сеньйора.

Найчастіше тут можна натрапити на прикметник «приватний»: приватна дорога, приватна власність, приватний колодязь, приватний прохід, приватна лука. На такій, власне, луці, дбайливо скошеній та огородженій, відбувається сцена з Деґа. Четвірка панів і четвірка пань виконують на конях низку еволюцій у ритмі вальсу. Ні-ні, жодного цирку, все то дуже шляхетно, а отже, нудно: пара за парою, далі один за одним, пані праворуч, пан ліворуч, і знову в коло. Та врешті, що я можу знати про цю насолоду, коли мій контакт із кінською спиною тривав кілька хвилин, і то, Господи спаси, на сільському ярмарку. В кожному разі, перш ніж я дійшов до палацу в Шантійї, мені видалося, що я торкнувся давноминулої епохи.

Дорогою треба поминути Великі Стайні у стилі Людовіка XV, шедевр архітектури XVIII століття. Велетенська будівля у формі підкови, де за старих добрих часів уміщалося двісті сорок коней, чотириста двадцять мисливських собак, не рахуючи армії стаєнних, конюших, загоничів і ветеринарів. Після цієї стайні палац не справляє надто сильного враження. Збудований він у «ренесансному стилі», а збоку притулена «готична» капличка, від якої за кілометр відгонить фальсифікатом.

Дві тисячі років тому на цьому місці було галло-римське укріплення Кантілій. У середньовіччі Шантійї було садибою bouteiller de France[88], який з опікуна королівських пивниць перетворився на радника корони. У XIV столітті канцлер Оржемон побудував тут замок, який завдяки одруженням перейшов у власність баронів Монморансі, конетаблів, войовників, радників монарха, кревних королівської родини. В історію, зокрема, потрапив один із них — Енн де Монморансі, могутній лицар, дипломат і радник шести королів Франції, від Людовіка XIII до Карла IX. Він володів понад сотнею замків — нечуване багатство, — гігантським впливом і не зужитим тілом, адже на сімдесят п’ятому році життя, у битві з протестантами під Сен-Дені знадобились аж п’ять уколів шпагою, два удари довбнею по голові та постріл із аркебуза, щоб звалити його з коня, до того ж, падаючи, він примудрився ще зламати щелепою руків’я власної шпаги.

В історії сентиментальної Франції Шантійї також займає почесне місце, бо саме тут пережив своє останнє кохання Вер-Ґалан, себто Генріх IV. Він закохався у дочку свого приятеля, Шарлоту де Монморансі. Гарненька Лота була у віці Лоліти, королю було п’ятдесят чотири, але він був тертим політиком, тож посватав Шарлоту за Генріха І Бурбона-Конде, який відзначався скромністю, вайлуватістю і недорікуватістю, себто був повною протилежністю до Фер-Ґалана. Інтрига вкрай прозора. Доля, однак, розсудила по-іншому: молода пара втекла з Шантійї та знайшла притулок у Брюсселі під опікою іспанського короля. Генріх IV шаленів, доказом чого — звертання до папи з проханням втрутитися у цю цілком світську аферу. Невдовзі стилет Равальяка заспокоїв королівське серце.

Хоча сучасний палац — не надто вдала імітація, недоліки архітектури компенсує довкілля: парк, ліс, широкий зелений рівчак, у якому плавають ненажерливі коропи. Вигляд їхніх вічно відкритих ротів може збудити апетит навіть у аскета. Щоправда, у Франції не надто багато гастрономічних аскетів, а Шантійї пов’язане з іменем Вателя, довіку вписаного в агіографію ненажер і ласунів. А було це так: 23 квітня 1671 року Людовік XIV разом із придворними заїхав до Шантійї, яке в ті часи належало Великому Конде. З’їзд був чималенький — п’ять тисяч осіб, — що вимагало справжнісінького війська слуг і кухарів. Командував ними contrôleur général de la Bouche de Monsieur le Prince[89] на прізвище Ватель. Спершу все йшло чудово, проте одного дня на двох столах (а всього їх було шістдесят) забракло печені. Бідний Ватель не зніс ганьби і проштрикнув себе шпагою, про що соковито й із запальним рум’янцем розповідає пані де Севіньє.

Галерея Шантійї гідна Лувру, хоча школи й епохи тут настільки перемішані, що важко їх розпізнати з першого погляду. До того ж, принци-колекціонери (либонь через неуважність) повстромляли між шедеврів неймовірну партацьку халтуру XIX століття. Проте, без цієї колекції наші знання, зокрема про французьке малярство XV–XVI століть, були б неповними. Варто згадати бодай портрети Корнея де Ліона, багату збірку рисунків і картин Жана й Франса Клуе, Часослов Стефана Шевальє з ілюстраціями Жана Фуке та один із найгарніших, не лише з-поміж французьких, манускриптів Les Très Riches Heures du due