Жан Жене - Щоденник злодія

(або радше на світло) і напевняка ризикую впасти в обійми свого спільника. Я зупиняю на ньому вибір не за його зріст чи силу, не для того, щоб він захищав мене на випадок невдачі, а для того, щоб тваринний страх укинув мене в чудовий прихисток його бездонних обіймів та стегон. Цей вибір небезпечний тим, що часто страх наскільки відступає, що обертається на ніжність. Я надто легко покладаюся на ці чудові рамена, на цю спину, на ці культі. Ґі викликав бажання працювати разом.

Він прийшов до мене у якомусь сум'ятті. Мені важко було зрозуміти, чи його страх і справді такий панічний. Того ранку вигляд у нього був геть жалюгідний. Він почувався далеко певніше в коридорах і на сходах Санте, спілкуючись із «котами», чий престиж зводився до хатніх халатів, у які вони перебиралися для зустрічі зі своїм адвокатом. Чи не безпека, яку дарує в'язниця, сприяла такій його легковажності?

— Я маю вибратися з лайна. Підкажи мені щось, аби я чухнув у якусь глушину.

Він намагається жити поміж «котів» і в його нервозності, у фатальному русі його голови я розпізнаю трагічну манеру педиків та акторок. «Хіба можливо, — каже він мені, — щоб на Монмартрі «чоловіки» дурили один одного?»

— Ти мене заскочив зненацька. Нічим зараз тобі не зараджу.

— А мені байдуже, яке дільце, Жанно. Якщо хочеш, замочу якогось звідника. Я ладен уколошкати «кота» за двадцять кусків. Учора я заледве не попав на каторгу.

— Це мене не колише, — сказав я осміхаючись.

— Тобі важко це уявити. Ти мешкаєш у розкішному готелі.

Він мене дратує: чому я мушу остерігатися шиковних готелів, люстр, салонів, чоловічої дружби? Можливо, комфорт додасть відваги і звільнить мій дух. А ген-ген за духом, я певен, полине і моє тіло.

Раптом він усміхнувся, дивлячись на мене.

— Пан приймає мене у вітальні. А до твоєї кімнати, що — заказано? Там твій хлопчик?

— Так.

— Він гарненький? Хто це?

— Зараз побачиш.

Коли він покинув нас, я запитав у Люсьєна, що він думає про Ґі. У глибині душі я був радий, що вони сподобалися один одному.

— Він має чудернацький вигляд у своєму капелюсі. Одяг на ньому звисає якимсь таким кандибобером.

І одразу ж він перевів розмову на інше. Ні татуювання Ґі, ні його пригоди, ні його хоробрість не зацікавили Люсьєна. Він завважив лише його кумедне дивацьке вбрання. Людина зі смаком може взяти на глузи елеґантність злодіїв, але, незважаючи на це, вони зі зворушливою статечністю чепуряться вдень, а особливо надвечір, докладаючи не менше зусиль, ніж кокотка. Вони прагнуть напустити туману. Егоїзм їхньої особистості зводиться лише до догляду за тілом («кіт», зодягнений ліпше, ніж принц, має убоге житло). Але як цей майже завжди недоладний потяг до вишуканості виявляється у Ґі? Що він означає, коли на ньому кумедний голубий капелюшок, тісний піджак і декоративна кишенькова хустинка? Хоч Ґі й не притаманні Люсьєнові дитяча чарівність і стримані манери, одначе йому властива палкіша пасія, гарячіше серце, жагучіша й пристрастніша вдача — ось чому я й досі ним дорожу. Він здатен, як він каже, зважитися на вбивство. Він може розтринькати за один вечір усі гроші на себе чи заради друга. Він хвацький хлопець. І, можливо, всі високі Люсьєнові прикмети не варті в моїх очах єдиної чесноти цього недоладного злодія.

Моя любов до Люсьєна і щастя цієї любови вже спонукають мене визнати мораль, більше узгоджену з вашим світом. І не тому, що я став великодушніший, я такий був завжди, — просто ця одубіла мета, до якої я прагну, жорстка, як металевий флагшток на скрижанілій маківці гори, така бажана, така люба моїм гордощам і моєму відчаю, що, як мені здається, загрожує моїй любові. Люсьєн не відає, що я перебуваю на шляху до пекельних країв. Мені все так само подобається йти туди, куди він мене веде. Наскільки б дужче, аж до запаморочення, падіння та блювоти, п'янила б мене любов, яку я йому присвятив, якби Люсьєн був злодій і зрадник! Та чи полюбив би він мене тоді? Хіба його упокореність перед моральними засадами, перед лагідністю не викликають і в мені тієї самої ніжності і легкого сум'яття? Та все ж я хотів би пов'язати своє життя з якоюсь усміхненою, але незворушною залізною потворою, яка вбиває, краде і запродує слідчим батька та матір. Мене й досі тягне до нього, щоб самому обернутися на виняткову почвару, яка до пари потворі — посланцеві Бога, — що задовольнить мою пиху і мій потяг до духовного усамітнення. Люсьєнова любов щедро виповнює мене, але коли я блукаю Монмартром, де тривалий час жив, то все, що я там бачу, оте все паскудство змушує моє серце калатати дужче і боляче стискає моє тіло та душу. Я знаю ліпше за будь-кого, що в цих кварталах, з недоброю славою нема нічого таємничого, проте для мене вони завжди будуть незбагненними. Знову пережити події цих місць, аби бути у злагоді зі злочинним світом, вимагало б неможливого повернення в минуле, оскільки ці місця бездушні, як і місцеві вуркагани з безбарвними пиками, а «коти», що наганяють жаху, є нестерпні бевзі. Але вночі, коли Люсьєн повертається до своєї кімнати, я боязко зіщулююся під ковдрою і багатію думкою, що обік мене простягнеться тіло грізнішого, небезпечнішого і воднораз лагіднішого злодія. Я маю намір незабаром повернутися до небезпечного життя поза законом у найрозпуснішому кварталі, у найнеподобнішому порту. Я покину Люсьєна. Хай сам виплутується з халепи як може. А я поїду. Подамся до Барселони, Ріо або куди очі світять — галасвіта, але спочатку сяду до в'язниці. Там я знову здибаю Сека Ґорґі. Чорний велетень лагідно простягнеться на моїй спині. Негр неосяжніший і чорніший за ніч, покриє мене. Весь тугий клубок його м'язів, що обплете мене, запульсує припливами чоловічої снаги, яка зосередиться в такій неподатливій, такій несамовито атакованій точці, що всеньке його тіло, пронизане дрожем цього блага і власного потягу, існуватиме лише заради мого щастя. Потім ми замремо. Він продовжить своє занурення. Відтак, здоланий сонливістю, мурин звалиться на мої плечі й розчавить мене своїм мороком, де я мало-помалу розчинюся. Розтуливши рота, я відчуватиму, як він заклякає, прикутий до цієї похмурої вісі своїм сталевим прутнем. Я відчую полегкість. Я стану байдужий до всілякої там відповідальності. І понесу над світом свій ясний погляд, що подарував орел Ганімедові.

Що дужче я люблю Люсьєна, то швидше позбуваюся потягу до переступу та злодіїв. Я щасливий, що люблю його,