Жан Жене - Щоденник злодія

дивився на мене або, певніше, уп'явся в мене очима, немов збирався прицвяхувати до стіни. Зненацька я відчув усю глибину речення: «Я зараз тебе пришпилю!» Він відповідав мені тихим і рівним голосом, скерованим на мій живіт. Він видобувався з його вуст, як нечуственна колона, і невблаганно, як таран. Приглушений, монотонний, він здавався ущільненим і стужавілим.

— Як, і це кажеш мені ти, Жанно? Ти пропонуєш мені запакувати «кота» до хурдиги?

Моє обличчя було незворушне і таке саме жорстоке, як і в нього, але іще напруженіше і вольове. Його грозовому обличчю, де громадилися чорні хмари, я протиставив своє обличчя-скелю, його громи та блискавиці стиналися з моїми кутами та стрімчаками. Знаючи, що його суворість виснажиться і обернеться на зневагу, я, не гаючись, дав йому одкоша. Я став гарячково крутити мозком, як мені вийти з цього становища, щоб він, бува, не подумав, ніби я здатен на таке паскудство. Я мав виграти час. Я мовчав. Я дав йому змогу висловити своє зачудування і вилити на мене свою зневагу.

— Я можу пришити цього типа. Якщо хочеш, я його ухекаю, я замокрушу твого «котяру». Тільки накажи. Ну що, Жанно, ти хочеш цього?

Я вперто мовчав, нижучи його очима. Мені здавалося, ніби моє обличчя непроникне. Але Ґі мав помітити мою напругу і, мабуть, гадав, ніби мій вольовий рішенець, який так його вразив і збентежив, помалу-малу вкинув мене у вкрай драматичний стан. Так ось, я боявся його жорстокості як ніколи, бо саме того вечора він видавався особливо мужнім. Він поважно сидів на високому дзиґлику, його м'язисті кульші, туго обтягнуті гладенькою тканиною штанів, випиналися, а рука, яка на них спочивала, була дужа, груба і шерехата. Я не можу достеменно сказати, що саме зближувало його з ними: злоба, безглуздя, мужність, вишуканість, пишнота чи липкучість, — але Ґі був схожий на сутенерів, які терлися довкола нас, був схожий на їхнього друга. Він гнітив мене. «Вони» мене гнітили.

— Ти хоч даєш собі звіт, що таке спровадити туди людину? Ми обоє з тобою пройшли через це. Воронь Боже це робити.

Чи сам він зраджував, запродував своїх друзів? Його близькі стосунки з якимось інспектором поліції із П. Ж. наганяли на мене страху — і давали надію, що він стукач. Страху, бо він міг накапати на мене і випередити мене у зраді. Надію, бо я міг мати кумпана та підмогу в паскудствах. Я зрозумів самотність і відчай мандрівця, що згубив свою тінь. Я й далі мовчав, утупившись поглядом у Ґі. Моє обличчя залишалося незрушним. Ще не настала мить щоб опанувати собою. Хай він мимрить із подиву, аж поки не зіб'ється з пантелику. Проте я не міг уже стерпіти його зневагу, коли він сказав:

— Та все ж, Жанно, я вважаю тебе своїм братухою. Розумієш? Якщо якийсь зальотний, чи тутешній «кіт» захоче з тобою поквитатися, я спущу з нього шкуру. А ти, ти мені кажеш…

Він стишив голос, оскільки звідники почали підсідати ближче до нас. (Повії теж могли нас почути. Бар був напхом напханий.) Мій погляд став ще жорсткіший. Брови насупилися. Я міцно стулив рота і мовчав.

— Знаєш, якби не ти, а хтось інший запропонував мені таке…

Незважаючи на панцир рішучості, який мене захищав, я був принижений братньою ніжністю його зневаги. Його тон і його слова посіяли в мені зерна сумніву. Нишпорка він чи ні? Моє серце опосіло вагання. Якщо він нишпорка, то може зневажати мене за вчинок, на який би погодився сам. А ще, можливо, він чує до мене надто гостру відразу, щоб узяти у свої спільники і чинити паскудства, бо я в його очах не такий престижний і не такий яскравий, як інший злодійчук, що його він хотів би взяти на моє місце. Я сповна відчув його зневагу. Ще трохи — і вона б розчинила мене, як цукрову скелю. Мені годилося б, не надто цим усім переймаючись, усе ж постаратися зберегти свою твердість.

— Так ось, Жанно, якби хтось інший був на твоєму місці, то йому перепало б від мене на горіхи. Не знаю, чому я пустив повз вуха твої слова. Ніяк не втямлю.

— Ну й гаразд.

Він звів голову, його рот залишився трохи розтулений. Мій тон його здивував.

— Як?

— Я кажу, що все гаразд.

Я ще ближче нахилився до нього і поклав свою руку йому на плече.

— Мій любий Ґі, я такий щасливий. Мене охопив жах, коли я побачив тебе разом із Р. (поліцаєм), як ти з ним заприязнився, не буду цього приховувати. Я здрейфив. Я злякався, що ти пошився у стукачі.

— Ти відбився глузду. Я зв'язався з ним насамперед тому, що він волоцюга над волоцюгами, а ще — щоб він роздобув мені документи. У цього типа грошей кури не клюють.

— Гаразд. Тепер я вірю, але вчора, коли я побачив, як ви разом банячите, то, присягаюся, в мені все перевернулося. Я ж бо терпіти не можу стукачів. Ти знаєш, мене ніби обухом по голові огріли, коли я засумнівався і подумав, що ти міг скурвитися.

Я відкинув обережність, про яку він сам не забував, докоряючи мені, і трохи підвищив голос. Позбувшись його зневаги, я відчув полегкість, дихати стало вільніше, і я мало не затанцював. Мене окрилила радість, що я випручався з обіймів зневаги і так уник бійки, яка вже назрівала, і в якій би всі сутенери бару пішли супроти мене, а ще тому, що завдяки моєму велемовству я горував над Ґі. Нарешті, жалість до себе надала моєму голосу зворушливих модуляцій, позаяк я програв, хоч і стояв ще на ногах. Моя твердість і непримиренність луснули, і оборудка з пограбуванням (про яку ніхто з нас навіть не затнувся) остаточно забулася. Нас оточували бувалі в бувальцях звідники. Вони розмовляли галасливо, проте дуже чемно. Ґі розповів мені про свою подругу. Я щось йому відповів. Мене огорнув великий сум, який інколи протикали спалахи моєї люті. Самота (образ якої міг бути у вигляді туману чи випарів, що соталися з мене) на якусь мить прорвалася надією і враз зімкнулася наді мною. Я міг би мати спільника на волі (позаяк я нарешті впевнився, що Ґі — стукач), але я з'їв гарбуза. Мені хотілося зраджувати разом із ним. Оскільки я прагну мати змогу любити своїх спільників. Не можна, щоб ця обставина незвичайної (грабіжника) самотності залишила мене замурованим із яким-небудь хлопчиком-незграбою. Під час оборудки я весь обертаюся на страх