Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Ніку, якщо треба буде їхати далеко, будуть коні або вози. А по лісах та по сільських дорогах чоботи все рівно краще кросівок. Тож, принаймні, в перші півроку, поки ти будеш звикати до життя у Школі, я не раджу їх брати.

— Зрозумів. Ну можна хоча б одні? Ось є пара дуже схожа на прості туфлі, — не здавався учень.

— Добре, ці візьми. Але все одно старайся їх носити рідше, щоб на очі не потрапляли. Пам’ятай, ти повинен не виділятися. У тебе буде можливість купити на місці собі одяг, взуття та інші необхідні предмети, що не будуть виділятися серед інших. Я згодна з тобою, що технологічний світ на Землі навчився робити все краще, зручніше, практичніше. Але доки ти в школі під пильним оком викладачів, королівських наглядачів, а, можливо, навіть ворогів, які, я думаю, можуть підтримувати темні сили, краще, якщо вони не будуть навіть здогадуватися про твою місію. Давай далі, у нас не так багато часу залишилося.

Нік виклав інший одяг із рюкзака, а все, що дозволила Ліна, склав назад. Джинси, куртки та пара кофтин викликали незадоволену гримасу на обличчі у магеси. Покрутивши, уважно оглянувши, промацавши їх, вона відклала кілька речей, але більшу частину все-таки повернула Ніку. Він склав їх у рюкзак та хитро подивився на неї.

— Ніку, якщо ти думаєш, що я подурнішала на старості років і втратила пам’ять, то ти дуже помиляєшся, — грізно сказала Ліна. — Негайно діставай і показуй те, що ти сховав у рюкзаку під речами.

— А може, не треба? Нехай залишиться, там де лежить, — скорчив він жалісливу гримасу.

— Що за дитячий садок, Ніку! Ти вважаєш, що своєю несерйозністю, своїми слабкостями та бажаннями в праві ризикувати собою і майбутнім багатьох магів та людей?

— Ліно, ми вже про це говорили не один раз, — почав злитися учень. — Я не напрошувався бути героєм. Це ви зі своїм світом і проблемами увірвалися в моє життя. Я доросла людина, зі своїми звичками, принципами та бажаннями. Я погодився покинути все, що мені важливе тут, все своє розмірене та облаштоване життя, дітей, близьких, коханих, друзів, але я не буду себе ламати і змінювати. Якщо я такий, яким є, зможу щось зробити у вашому світі, то зроблю, якщо ні — то ні. Я виконав всі вимоги щодо одягу, але прошу дозволити взяти із собою трохи речей, які будуть мене пов’язувати з будинком, близькими людьми і моїм світом. Я знаю, що не повинен видавати себе, та думаю, що зробив все, щоб цього не сталося.

Нік витягнув з рюкзака речі, які складав, і дістав невеликий сейф, який лежав на дні рюкзака.

— Це найкращий сейф, який я зміг знайти, — випалив він. — Я не думаю, що його можливо комусь відкрити на Франі. Це найміцніша сталь, його не відкрити, не знаючи шифру, його не побити ніякими кувалдами, він не горить. Максимум, що вони можуть зробити, це втопити його, але це все одно не дасть їм дістатися до вмісту. Ну, буде для них дивний міцний залізний ящик, який вони не зможуть зламати.

— Вибач мене, — щиро сказала мольфарка. — Я поставила справу вище людських почуттів. Це все з мого далекого минулого життя. Часто доводилося жертвувати не тільки часом, грошима, здоров’ям, але й життями інших. А іноді я ловила себе на думці, що перестала відчувати, для мене люди стали тільки засобом досягнення мети, виконання місії, вирішення проблеми. Напевно, в основному через це я покинула Фран. Повір, мені непросто відправляти тебе в мій світ та ще й напередодні страшних подій. Але ми повинні хоча б спробувати, хоча б дати маленький шанс вижити тому світу. Вибач мене, що втягнула тебе в це. Я дуже вірю, що у тебе все вийде. І досить губи дути! Збирай речі. Нам треба поїсти і вже виходити. Тобі тягнути все це до порталу, а мені ще багато чого треба розповісти.

Ще було рано обідати, але, зайшовши до їдальні, Нік побачив, що стіл накритий, а решта жителів будинку вже їх чекають. Іван і Галина не знали, не розуміли, куди від них мав їхати Нік, тому були спокійними, хіба що здивувалися настільки ранньому обіду. Аня була схвильована. Було видно, що вона знає про подорож Ніка на Фран. На обличчі була схвильованість за його долю і цікавість. До кінця обіду тиша за столом стала нестерпною, тому Ліна першою закінчила обідати та поквапила інших.

На узліссі їх зустріла вже звична Ніку сіра трійця. Прайм зрадів, побачивши його, та почав бігати навколо, вимагаючи гри, але Ліна провела перед собою рукою і вовки, як по команді, заспокоїлися та почесним ескортом супроводжували їх на деякій відстані позаду. Зрідка до нього долинало невдоволене бурчання Прайма, якого позбавили розваги. Мольфарка взяла Ніка під руку, і вони повільно пішли по знайомій стежці, сховані від яскравого сонця густою кроною дерев. З боку це могло здатися передобідньою прогулянкою мами з сином.

— Гаразд, Ніку, повернімося до наших справ. Часу у нас не дуже багато, я хотіла тобі ще трохи розповісти про те, що і хто тебе чекає на Франі. Ти знаєш, що я вже давно не була в Школі, тому те, що відбувається в магічному світі, зараз знаю здебільше з розповідей Зонколана. Але давай по порядку. Перша людина, якій ти можеш довіряти, — це Зонколан. Він знає майже все, ну, крім твоїх додаткових здібностей, які ти отримав. Я йому довіряю. Він чесний, трохи впертий, гранично відданий клану і Ордену Каса Альєнте, але немає в ньому хитрості, спритності та далекоглядності, що так зараз потрібно. Він прямий як у словах, так і у вчинках, має велику вагу серед магів, через що його сильно недолюблюють Вогняні. З ними ситуація досить складна. З одного боку, начебто вони намагаються дотримуватися магічних законів, з іншого — хочуть отримати всю владу в магічному Ордені. Вже давно