Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

— Гаразд, — відповів я. — Уже йду!

Надворі було холодно. Один з тих періодів, які настають після зими: холодні, сухі дні, коли забруднене повітря нависає, немов покришка каструлі, над містом, а бліде сонце здається далеким за морозяним туманом і хмарами відпрацьованих автомобільних газів. Я вийшов у ніч, одягнений в плетену шапку і рукавиці, ішов вулицею, піднявши комір плаща й нахиливши вперед голову. У світлі фар подих з рота здавався білою парою. Я думав про Карі. Раптом дуже захотілося її. Згадав, як давно ми не кохалися. Кілька тижнів. Надто довго…

Я звернув з головної дороги й сягнистим кроком рушив догори вуличкою, до свого будинку. Трохи спітнів від швидкої ходи й тішився, що скоро буду вдома. Я побачив їх, коли вже було надто пізно.

Власне кажучи, я їх зовсім не бачив. Просто тіні відділилися від інших тіней навколо. Я не встиг зреагувати, як відчув важкий удар під дих. Мені перехопило дихання, я скорчився, обхопивши себе руками й надсадно хапаючи ротом повітря. Наступний удар припав на поперек. Потім я вже не міг рахувати, відчував тільки частоту й блискавичність ударів. Здавалося, вони сипалися з усіх боків. Я упав на землю. Лежав щокою до холодного асфальту, не до кінця усвідомлюючи, як усе сталося. На мить, на кілька секунд, стало тихо, і я почув тільки власне, з присвистом дихання, коли розпачливо намагався набрати в легені повітря.

Перший удар ногою поцілив з глухим, моторошним звуком у плече. Я скоцюрбився у позі ембріона, прикрив голову долонями, а обличчя — ліктями, щоб хоч якось захиститися. Ще удар, і ще. У спину. По ногах. Важкий чобіт поцілив у коліно, біль пронизав усе тіло, і я вперше закричав, з грудей вирвався хрипкий, оскаженілий рик. А з криком накотився страх. Ніби шок паралізував мене, заціпив уста; ніби я фіксував усе, що діється, десь збоку, ніби все відбувається не зі мною. І тільки звук власного голосу вивів мене зі ступору, а тоді скувало страхом. Я не мав сумніву — мене вбивають.

Жахіття не закінчувалося. Я більше не відчував болю за кожним ударом, біль був усюди, невгамовний, безперервний. Їх було двоє, у якийсь момент я зрозумів, що їх двоє. Я чув їхнє дихання, цокіт чобіт до асфальту. За якийсь час до мене дійшло, що вони не били в голову, тільки по тілу. Стало трохи легше. Я вже знав, що житиму.

Удари ногами порідшали й послабшали, наче закінчувався завод пружини в старому годиннику. Під кінець копали без ажіотажу, мов за інерцією; нападники, здавалось, втратили запал та інтерес. Я усе ще лежав скоцюрблений, усе ще прикривав голову руками. Темна тінь схилилася наді мною. Краєм ока я бачив невиразні обриси голови, поголеної або дуже коротко стриженої; відчував запах з рота — нікотину й гнилих зубів. Голос низький і хрипкий.

— Це тобі невеличке вітання, адвокате. Від однієї дами, якій ти став поперек горла. Вона не хоче, щоб ти її діставав…

Я вже десь чув цей голос, і постать видалась мені знайомою.

— Наступного разу буде гірше!

Останній копняк, мовби ніж у нирку, і вони розчинилися у пітьмі.

Очі Карі були великі від переляку, коли я, похитуючись, зігнувшись у три погибелі, мов безлітній старець, у плащі з налиплою грязюкою і торішнім листям, ввалився до хати. Не знаю, який вигляд мало моє обличчя. Говорив я крізь стиснуті зуби, щоб не завити від болю.

Хоч як протестував, але вже за чверть години я опинився у лікарні швидкої допомоги. Сидів лантухом на стільці, бачив через прозору стіну, як гнівно жестикулює Карі — вона була дуже розлючена. Мабуть, її лють подіяла, бо вже за п'ять хвилин мене поклали на тапчан, обмацали й оглянули.

А за годину я лежав у своєму ліжку вдома. Нічого не зламали. Можливо, тріснули два ребра. Ніяких, на думку лікарів, пошкоджень внутрішніх органів. Порадили викликати швидку, якщо стане гірше, а, тим часом, насипали мені жменю знеболювальних піґулок і підбадьорливо поплескали по плечі. Два баралгіни форте не надто допомогли. Карі сиділа на краю ліжка, зла і стривожена водночас, та це не заважало їй гладити мені чоло, торкатися мене й щохвилини запитувати, як я почуваюся.

— Препогано, — відповідав я. — Але заспокойся, я житиму.

А тоді запала темрява й сон без сновидінь.

Я пролежав у ліжку два дні. Третього дня встав. На мені не було місця, яке не боліло б. Я шкутильгав і не міг підняти правої руки. Я стояв під душем, доки з бойлера не витекла вся гаряча вода. Придивився до себе в дзеркалі. Сині й жовті синці по всьому тілу, подекуди — червоні гематоми. Я одягнувся. Намордувався, натягуючи через голову футболку й светр, але, зрештою, дав собі раду. І вийшов з дому.

Пошуки в кабінеті зайняли п'ять хвилин. Я поклав теку до портфеля і вийшов на дощ.

Хода завдавала болю: від кожного кроку шпигало в коліні, я кульгав, ступав, згорбившись, як старий дід. Боліли ребра. На щастя, йти було недалеко.

Я відразу знайшов потрібну адресу — вузька чотириповерхова кам'яниця. На дверях ніякої вивіски, зате в коридорі висіла табличка з назвами фірм. «Бахус АТ» розташовувався на третьому поверсі. Я поїхав ліфтом.

У приймальні сиділа юна дівчина й, здавалось, нудьгувала. Я усміхнувся їй.

— Привіт! Клюґе в себе?