Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

помічати, як забуваю очевидні речі. Імена. Мені розповідають про якісь події, а я не пригадую, ніби вони стерлися з пам'яті, — батько замовк, а тоді заговорив знову: — Якось я вибрався до міста, до банку — як завжди, зайшов випити кави в цукерню поблизу суду. Ну, ти ж знаєш…

Я кивнув. Кілька разів зустрічав там його вранці.

— Але цього разу… я раптом не впізнав, де я. Тобто впізнав, але забув, як дістатися туди, куди мені треба.

— І що ти зробив?

— Повернув назад, знайшов автобусну зупинку й поїхав додому.

Я не знав, що казати. Його очі враз наповнилися слізьми.

— Я ненавиджу цей стан, Мікаелю. Така… така безпорадність. Наче світ зникає… Я хотів би… покинути цей світ гідно — раз, і немає! Не зникати поступово, не розсотуватися у небутті.

— Тату, нема жодної певності, що… це могла бути й випадковість, — спробував я його заспокоїти, але батько тільки відмахнувся рукою від моїх слів. — Сьогодні я збирався до вас і зненацька похопився, що не пригадую, як звати твою співмешканку, твою кохану.

— Карі?

— Так… Я пам'ятав, яка вона на вигляд, її усмішку — усе, а ім'я забув. Згадав тільки тоді, коли її побачив, — я мовчав, а батько говорив далі: — Отаке воно… А далі буде тільки гірше. Я боюся стати тобі тягарем, Мікаелю.

Я похитав головою, однак потрібних слів не знайшов. Батько ввійшов у старість. Так, інколи мені думалося про те, що невдовзі я можу його втратити, що він може померти, але ж не в такий спосіб, не поступовим згасанням. У моїй душі враз зазяяла пустка, відчуття осамотненості, знайоме з дитинства, — ніби світ надто великий для мене.

Батькова усмішка була гіркою, але ж усмішкою!

— А може коньяку до кави? Є багато способів забутися, коньяк — найкращий…

Коли батько ввечері пішов додому, я переповів Карі нашу розмову. Вона лише кивнула й сказала, що помічала за ним провали в пам'яті останні півроку. Я ошелешено глянув на неї, а вона усміхнулася і дорікнула, що я здебільшого неуважний до людей навколо себе.

— Може, й неуважний… Але це жахливо. Я не знаю, що з цим робити.

— Ти тут нічим не зарадиш, Мікаелю. Таке життя…

Трохи згодом, уже в ліжку, пригорнувшись до мене, Карі запитала:

— Думаєш про батька?

— Так.

— Усе не так погано. Моя бабуся — вона вже померла — теж таким страждала. Старече слабоумство.

— Dementia.

— OK. Хай буде dementia. Отож бабуся її мала. Та попри все з нею було так мило й затишно. Я дуже її любила, любила посидіти з нею, погомоніти, хоча вона плуталася у словах і часто забувалася. Це аж ніяк не катастрофа, Мікаелю!

— Мабуть, твоя правда. Треба лише звикнути до цього.

Але в душі я не мав певності, що звикну. У моїй душі жив маленький хлопчик, який боявся залишитися сам на світі.

Розділ 39

Наступними днями я з головою потонув у справі. Вивчав документи, доки літери починали мерехтіти перед очима; знову й знову перечитував стоси паперів, вишукуючи прогалини в слідстві — запитання без відповіді; вони завжди трапляються, сховані від замуленого ока слідчого. Оце і є територія адвоката: докази, які не цілком стикуються і створюють простір для сумнівів, нових запитань, дають можливість заплутати свідка. З матеріалів провадження мало що можна було витягнути. Після кожного перетрушування тек, справа видавалася мені ще безнадійнішою і ще більш безпрограшною для прокурора.

Сюнне працювала з психологом, який мав би свідчити в суді, наскільки Ганс Ґудвік міг бути неосудним на момент ймовірного убивства. Сюнне була бліда від утоми, спітніла й безсила, коли я розпитував її, як просувається робота.

— Погано, — сказала вона. — Що ж це за люди, ті психологи? Від нього нічого путнього не доб'єшся. Суцільна стіна слів… Іншомовних…

— Вони, як юристи, — відповів я. — Тримайся! Побачимо, чого зумієш досягнути.

— А в тебе як? Знайшов щось на Ніну Гаґен?

— Не питай!

То були безкінечні дні й пізні вечори в конторі. Дні ставали довшими, вечори світлішими, та однаково я приходив до праці затемна і затемна повертався додому.

Одного такого вечора зателефонувала Карі.

— Це — Карі, — сказала вона в слухавку. — Твоя кохана. Ти ще мене пам'ятаєш?

— Трохи, — усміхнувся я.

— Є якісь успіхи?

— Я знаю справу вздовж і впоперек, вшир і вглиб. Але не бачу шляхів, як її виграти.

— Сподіваєшся на якісний прорив? Я маю на увазі, саме нині?

— Та де там!

— Тоді я пропоную тобі негайно повертатися додому. Останнім часом мені сняться еротичні сни з чужими чоловіками.

— Що за вигадки?

— Я тебе так рідко бачу, Мікаелю, — засміялася Карі, — що ти цілком можеш виступити в ролі чужака-коханця. Я купила пляшку вина, приготую вечерю. До того ж, шалено хочу