Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

— І які ж вони, пане, — спитав насуплений лікар.

— Перший, — сказав отець Браун спокійно, — стосується вашої царини, зокрема фізики, природознавчої науки. Коваль помиляється, але не в тому, що приписує той удар молота силам природи, а в тому, що сприймає його як чудо, кару Божу. Лікарю, тут нема жодного чуда, якщо тільки не вважати саму людину карою Божою, бо серце її сповнене дивацтвом, лукавством і безнадією. Сила, з якою було розплющено той череп, науковцям добре відома як прояв одного із законів природи, який аж надто часто обговорюється останнім часом.

Лікар, який не зводив з нього гострого, похмурого погляду, лише сказав:

— А який другий натяк?

— Другий натяк ось який, — мовив священик. — Пригадуєте, як коваль, хоча він людина, що вірить у дива, скептично, як до народної казки, поставився до вигадки, немов у молотка виросли крила і він полетів півмилі через поля?

— Авжеж, — сказав лікар, — я це пригадую.

— Ну, тоді, — додав отець Браун, широко посміхнувшись, — ця народна казка — найближча до правди, принаймні з усього того, що нині було сказано про цей випадок. Він повернувся і став підійматися сходами до вікарія.

Вельмишановний Вілфред чекав на нього, блідий і нетерплячий, ніби кожна хвилина затримки дратувала його. Він повів гостя прямо до свого улюбленого місця в церкві — на хорах під різьбленим дахом, — що освітлювалося прекрасним вікном з ангелом. Скромний римо-католицький священик усе оглянув і оцінив, як слід, весь час підтримуючи розмову тихим низьким голосом. Виявивши під час того огляду, що звідти є бічний вихід з виткими сходами, якими Вілфред спускався, поспішаючи до місця трагедії, отець Браун раптом з мавпячою жвавістю побіг сходами не вниз, а догори, до майданчика, що виступав високо над подвір’ям, і незабаром з нього долинув його чіткий голос.

— Пане Богун, ходіть-но сюди, — покликав він вікарія, — свіже повітря вам не зашкодить.

Богун піднявся до нього і вийшов на зовнішній кам’яний балкон, звідки відкривався чудовий вигляд безмежної рівнини, серед якої — пагорб та їхнє село, ліси до багряного виднокола з подекуди вкрапленими поселеннями і пасовищами. Далеко під ними виднілися охайне і чотирикутне подвір’я коваля, інспектор, який щось довго записував, і труп, немов розчавлена муха.

— Чисто як на карті, правда ж? — сказав отець Браун.

— Так, справді, — відказав серйозним тоном Богун і кивнув головою.

І під ними, і над ними простягалися прямовисні контури готичного собору, такі стрімкі й різкі, що мимохідь навіювали страхітливу думку про стрибок-самогубство. Збудована з титанічною енергією, ця середньовічна архітектурна споруда, з якого боку її не розглядай, схожа на могутнього розлюченого жеребця, що без упину намагається мчати ввись. Церква була висічена з якогось старого безмовного каменю, що взявся мохом та грибком; на ній виднілися пташині гнізда. Якщо подивитися на будівлю знизу, то вона, мов водограй, ринула до небес, до зір, але якщо подивитися на неї зверху вниз, то враження водограю щезало і все скидалося на мутний водоспад, що розтікався рівчаками у безвість. Обидва священики на балконі бачили саме цей непривабливий вигляд готичної архітектури: її страхітливі ракурси і диспропорції, карколомні перспективи, великі конструкції здавалися їм малими і, навпаки, малі — великими. Це була справжнісінька кам'яна химера між землею і небом. Деталі кам'яних конструкцій, такі велетенські зблизька, на тлі далеких полів і дворів здавалися карликовими. Вирізьблений птах чи звір на розі скидався на дракона у леті над пасовищами і селами унизу. Навіть у повітрі відчувалася якась небезпека, мов невидимі духи-велетні витали довкола і створювали атмосферні круговерті, які ось-ось втягнуть у себе спостерігачів. Уся ця давня церква, висока і багато оздоблена, як собор, справляла гнітюче враження дощової хмари над залитим сонцем селом.

— Таке враження, що на такій висоті небезпечно навіть молитися, — сказав отець Браун. — Висоти створено, щоб на них дивитися, а не з них споглядати.

— Ви маєте на увазі можливість падіння з балкона? — запитав Вілфред.

— Так, і насамперед — падіння духовне, яке можливе навіть за відсутності тілесного.

— Боюсь, що я вас не зовсім розумію, — невиразно мовив Богун.

— Погляньте-но, он коваль, — продовжував спокійно отець Браун, — він ніби й чоловік добрий, але християнин поганий: він брутальний, деспотичний і злопам’ятний. Зразу видно, що його предки-шотландці молилися на пагорбах і скелях, тому в них виробилася звичка зазвичай дивитися на світ згори, а не навпаки — знизу в небеса.

Покірливість — матір гігантів: з долини все здається великим, а з вершини — дрібним.

— Але ж то зробив не він, чи не так? — тремтячим голосом запитав Богун.

— Ні, не він, — зі щемом відповів Браун, — і ми це добре знаємо.

Після миті мовчання він продовжив, задумливо дивлячись ясно-сірими очима на далекі поля:

— Колись я знав одну людину, яка спершу молилася разом з усіма перед вівтарем, але згодом почала віддавати перевагу самотнім місцям десь на підвищеннях — балконах, нішах на дахах дзвіниць або на шпилях церков. І одного разу, коли він перебував у такому запаморочливому місці й увесь світ, здавалося, обертався у нього під ногами, щось зрушилося у його психіці — він раптом уявив себе Богом. Тоді сталося так, що він — на загал, людина добра — вчинив дуже тяжкий злочин.

Вілфред зблід і змінився на обличчі, його кістляві руки вкрила синюшність, бо він до болю стиснув кам’яний парапет балкона.

— Він почав уявляти, що йому надано право судити цей світ і карати грішника. Очевидно, що йому б ніколи не прийшли до голови такі думки, якби він уклінно молився перед вівтарем разом з усіма. Але він