Хендрік Грун - Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

всі заощадження пані Оперс. Мені її й справді шкода, навіть попри те, що вона повсякчас скиглить. Пані Оперс так палко любила того кота. Але правила є правилами: домашніх тварин тримати заборонено. Саме тому вона і хотіла залишитись у своєму будинку, проте діти їй не дозволили. З них вистачило догляду за нею.

Продавчиня у C amp;A не надто хотіла допомагати мені з придбанням сорочки. Червонощока матрона у затісній фірмовій уніформі компанії знуджено вказала на якісь кошики вдалині.

«Он там».

«Красно дякую за люб’язну допомогу!»

Цей коментар викликав спочатку здивований погляд, а потім роздратоване зиркання.

У наступному магазині обслуговування виявилося не кращим. Розгубленого старого не надто цінують як покупця. Зрештою, я все ж таки купив світло-блакитну сорочку, яка виявилася на мене завеликою. А це означало, що завтра доведеться повернутися у магазин. Закладаюся, хоча це, можливо, лише мій домисел, що продавці не надто люблять не лише старих людей, а й старих людей, котрі повертають придбані речі.

Середа, 26 червня

Еферту погіршало. Цього ранку він ходив до лікарні на перевірку, де його негайно хотіли шпиталізувати. Проте Еферт наполіг на тому, щоби відкласти цю подію до понеділка, посилаючись на похорон, на якому має бути присутнім.

«За своє життя я вигадував так мало похоронів! — сказав він. — То для чого напружувати звивини на щось пристойніше?! Та й навіть якщо ти задля відмовки тричі скористаєшся похороном однієї людини, їм ніколи не вистачить мужності звинуватити тебе у брехні».

Звичайно, п’ятиденна відстрочка не надто йому допомогла, навіть він це визнавав, але йому був потрібен час, щоби подумки налаштуватися на ще одну операцію. Крім того, йому не хотілося пропускати нашу п’ятничну вечерю у громадському центрі.

Коли я зайшов до нього, Еферт мав дещо хворобливий вигляд. Він тримав горнятко чаю, що видавалося не надто обнадійливим. Проте коли я сказав про це, Еферт зауважив, що там є крапля рому. Оце вже значно краще!

Про родинні зміни ми повідомили Мо. Коли він почув, що наступного тижня за ним знову доглядатиму я, то він нашорошив вуха і зіпсував повітря.

У метушні, що почалася довкола «крадіжки» годинника, план директорки встановити у притулку камери раптом зажив популярності, але коли з’ясувалося, що годинник цілком випадково приземлився в брудну білизну, ентузіазм випарувався. Від Аньї я чув, що Стельваген була майже розчарована відсутністю крадіжки. Такими були новини від жінки на передовій.

Четвер, 27 червня

Іноді старі люди можуть мати геть неохайний вигляд, особливо якщо вони у своїх плащах із засаленими комірцями. Або вони більше цього не помічають, або ж вважають неважливим. Купувати новий плащ, якщо не впевнений, що матимеш час, щоб його поносити — це страшенне марнотратство. Тож вони доношують уже геть зношене лахміття чи костюми, яким років сорок чи й більше, як і стоптані черевики та діряві шкарпетки. Це вже існування нижче плінтуса. Якщо людина більше не переймається своїм зовнішнім виглядом, то нема потреби непокоїтися через свинячі манери за столом, безсоромне чухання промежини чи миття волосся раз на місяць.

— Коли в мене закінчується чисте спіднє, я просто знову одягаю останню пару брудного, — навіть не почервонівши оголосив один із моїх співпожильців.

На щастя, не перевелися ще й бездоганні, завжди вимиті, витончені пані та пани, як-от Еф’є, Едвард, Ріа, Антуан, та і я також (попри проблему з протіканням). Ошатно вдягнуті старі пани та стильні пані, напарфумлені і з акуратно зачесаним волоссям.

Мені подобається ходити до барбера раз на два місяці, аби не раз, а двічі помити кілька останніх волосин на черепі.

— То як стригтимемося сьогодні?

— Вишукано, будь ласка, трохи по-сучасному. І без поспіху.

— Я не кваплюся. Повірте, я змушу вас мати гарний вигляд.

У мене роками один і той же барбер, і мені ніколи не набридає теревенити з ним.

П’ятниця, 28 червня

28 червня — і в димарях починає радісно свистіти. Це я кажу образно, позаяк у нас центральне опалення. У більшості кімнат термостати, як завжди, встановлено на дозволений максимум — 23 градуси, й оце вперше надворі помічено людину в зимовому пальто. Учора температура надворі не підіймалася вище 14 градусів.

Сьогодні я їв дуже мало, а правильніше, зовсім нічого, позаяк готувався до нашої вечері у громадському центрі. Це неважко. З віком апетит лише зменшується. Інколи я змушую себе щось поїсти. На щастя, нам почали пропонувати рідкі сніданки. А за потреби — ще й рідкі обіди. Це дає змогу менше жувати. Ситуація з Ефертом також не надто посилила апетит.

Мій допотопний парадовий піджак трохи обвис. Проте він охайно випрасуваний. Зрештою, труднощі з придбанням нової сорочки вирішилися. Коли я пішов у магазин, аби повернути її, мені допомогла люб’язна продавчиня-марокканка, яка приміряла комірець до затилля руки, а потім відкопала у кошику потрібний розмір.

Тож як би там не було, а я мав досить ошатний вигляд.

Окрім того, я купив собі новий