Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

під передпліччя Сигісвульта, другу — під лікоть Петронія Максимуса, патрикій крокує так утрьох через порожній перистиль, фавцес, атріум, а, ставши на порозі триклініуму, посміхається і каже:

— Флавій Аецій вітає свою наречену. Ти пам’ятаєш, що обіцяла найблагороднішому з людей в годину його смерті, Пелагіє?

А вона:

— Ніколи не забувала. Де ти, Каю, там я, Кая.

3

— Як же тут темно, як у цирковій возівні! Навіть не знаю, де ти… Двісті київ дістане завтра старший кубікуляріїв… така ганебна недбалість! А, може, то святі дияконіси? От цікаво, якби котру з них якийсь чоловік узяв до ліжка, чи теж гасила б світло у спальні?!

Пелагія, що стояла одразу за порогом, тихо зітхнула. Ні, марні її надії! Кидані в темряву слова повні такого роздратування, а водночас такого безмежного здивування, що нічого себе дурити, наче цитатами з листів Павла можна буде змінити перебіг майбутніх речей! А вона вже готова була принести таку велику жертву: хотіла послатися не лише на слова патріарха Аттика, хоча вважала його єретиком, але навіть на все, що говорив і писав про подружжя, дівоцтво і вдівство її великий ворог — Августин гіппонський. Та зараз уже знає, що все марно, каже тільки:

— Це я звеліла погасити лампи, Аецію!

— Але ж я хочу бачити свою дружину в спальні! — Його голос, швидко сповнюючись гнівом, все ще найсильніше відлунює здивуванням. — Чи ти глузуєш з мене, Пелагіє?… Що це за дівоча чистота?! Ти ж уже давно…

Раптом сам себе перебиває і кидає з порогу в непроникний морок спальні питання, у якому стільки ж сильного здивування, як і глибокої образи:

— А ти, невже справді не хочеш мене бачити, Пелагіє?… Може, думаєш, що моє тіло не рівня Боніфацію?!…

— Адже я ще стільки разів тебе побачу, Аецію… Ти звик до жінок, які щезають із ліжка, ледь світає, і тому такий нетерплячий…

Але він уже не слухає. Пелагія бачить, що його постать вже не заступає освітленого прямокутника дверей. Чує голосний тупіт його стіп об підлогу фавцію, таблінуму, нарешті атріуму. І вже біжить назад. Несе в руках велику лампу, що сяє сильним ясним світлом. Він повен гніву і неспокою. Що мала б означати дивна поведінка його нареченої-вдови?… Чому веліла погасити світло? Невже ноги в неї як палиці або ж викривлена лопатка, або негарно відвислі груди?… Але ж не виглядала на таку. Зараз він її огляне. Усього б сподівався, але не такої штучки з гасінням світла… І саме тоді, коли він понад усе прагне дивитися на неї! Як же це все дивно… таке геть інше… нічим не схоже на ту шлюбну ніч вісімнадцятилітньої давності!

«Так, нічим не схоже!», — скаже він собі ще раз, входячи до кубікулу і кидаючи сніп яскравого світла на постать Пелагії, що спокійно роздягається. Бо хоч світляний круг, як і тоді, вісімнадцять років тому, насамперед утягує в себе дві стопи, з яких щойно зсунулися червоні, переткані золотом черевики, — навіть ці стопи, так, здавалось би, схожі у всіх людей, — нічим не нагадують Аецієві доньки Карпілія. Ніщо інше у всій постаті та поведінці Пелагії теж не нагадує йому першої дружини. Боніфацієва вдова не надто висока, але струнка і гнучка… тіло її матове, темне… очі чорні, завжди блискучі — навіть тоді, коли їх затіняють довгі, ще темніші вії… Байдуже — може, тільки, трохи здивовано дивиться на вже майже повністю оголеного Аеція: не озивається ні словом, коли лампа наближається до самих її персів. Оголеними, дуже темними руками виймає з блискучого плетива волосся довгі золоті шпильки, а, впоравшись із ними, починає знімати широку багряну стьожку, що почетвірним вінцем обвиває гарної форми, хоч трохи закоротку голову. Коли ж волосся, ніби густий клубок чорних змій, швидко зіслизне на рамена, груди і плечі, — вправним рухом скине з себе тяжку, злототкану, червону сукню, зостаючись у самій лише туніці таларі.

Нічна одіж, яку в пошлюбну ніч мала на собі донька Карпілія, — яскраво-червона, ткана з грубої вовни, відкривала всі груди і ноги аж за коліна; туніка талар Пелагії покриває її всю від шиї аж до кісточок ніг, але, пошита з дорогої тоненької тканини, що її з далекого краю сінів привозить модницям Заходу александрійський купець Домінус, — здається лише прозірчатою заслоною, блідо-рожевий колір якої предивно поєднується з темним тілом нумідійської спадкоємиці. Аецій вже знає, що його дружина не має литок як палиці, ні кривих лопаток, ні негарно звислих грудей. Поглинає її зором таким жадібним і таким променистим, аж Пелагія починає відчувати неспокій: чи не согрішила, надягаючи цю дорогоцінну туніку, через яку так їй заздрила пасербиця?…

Аецій, натомість, відчуває величезне задоволення: чотири місяці тому розпочав сорок п’ятий рік життя, зоставивши далеко позаду ті літа, коли чоловіком, його вчинками і думками, керують всевладні тілесні похоті, — зрештою, Аецій ніколи і не був їхнім невільником. Але довгі місяці, що їх він мусив пережити між гунами, зродили у ньому непоборну тугу за красою жіночого тіла й обличчя. Напевне, ні донька Карпілія, яка втоляла його жагу давніше, ні Пелагія, яка робитиме се тепер, суттю своєї жіночності майже нічим не відрізнялися від гунських невіст, що своїми пестощами сповнювали Аецієві сумні ночі вигнання. Але, черпаючи з їхніх уст, перс і стегон насолоду не меншу тієї, яку таїли у своїх вустах, персах і стегнах його перша дружина та Пелагія, — вважав лише перешкодою всіляке світло, що безжально відкривало всю невимовну бридкість жінок гунського племені… бридкість, вигляд якої — навіть у нього, так звичного до цього народу! — легко міг погасити і звести нанівець хоч би й найсильнішу похіть, будячи водночас могутню болісну тугу: за жіночою красою. І от він має її перед собою.

— Прошу тебе, Пелагіє, зніми з себе і цю одіж…

У його голосі звучать м’які лагідні нотки, яких ніколи не чули з цих уст ні Плацидія, ні Боніфацій, Ні Басс, ні Фелікс, Касіодор, Андевот чи король Ругіла.

— Ні, Аецію.

І більше ні словом не озвалася тієї ночі, попри те, що через кілька годин Аецій, щедро напоєний, а навіть пересичений і вже втомлений коханням, почав засипати її питаннями, які задавав голосом усе більше сонним, але повним щирого зацікавлення і здивування. Але, не отримавши жодної відповіді, заснув, щоб прокинутись аж тоді, коли сонце вже високо підніметься.

Спав, як завжди, без ніяких сновидінь. Прокинувшись,