Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

ній, і потім вона буде вже не собою, а кимось іншим, вона це зрозуміла — і зрозуміла, що це буде, неминуче. У неї відібрали вже все і тепер відберуть її саму! І вона хотіла побороти ворога, позбавити його влади.

— Це такі уколи — не бійся, — сказала лікар. — Все буде добре.

— Відв’яжіть мене! Мені погано!

— Не можна. Ти ще хвора, — і, подумавши, вона запитала: — Навіщо ти катувала свою дитину — тобі було від цього солодко, так? Не бійся, скажи.

— Ні, це не те, — Домініка не могла слухати цих слів «катувала свою дитину», їй нестерпно було бачити, як хтось захищає її дитя — яке вони мають право? У них є свої діти, а до її дитини їм немає діла!

— Ні, є, — лікар поправила окуляри і раптом зі злістю подивилася їй в очі. — Ти живеш в суспільстві, не в лісі! Ти не отримаєш дитини, поки з тебе не вийде твоя дурість!

— Лідіє Петрівно, ну що ви, — молодий чоловік з борідкою ступив крок вперед. — Як ви можете?

— Та набридли вони мені! — жінка в окулярах голосно захлопнула журнал, відвернулася, випнувши нижню губу. — Це вже третя за останній місяць. Ніканорова, з шостої палати, потім ще ця, яка топила свого у ванні. Навіщо ми з ними няньчимося? Вони ж це відчувають. Пам’ятаєте, лежала у нас викладачка, з університету, — вона повернула голову до чоловіка з борідкою. — Позаторік ми її випустили, а що вона зробила? — Наступного ж дня всадила у своє власне дитя шість ножів. Я її запитую — навіщо ти це зробила? А вона: знала, що не віддасте мені, заберете собі, знаю я вас. Я б таких матерів розстрілювала, а не лікувала.

— Ні-ні, Лідіє Петрівно, вам не можна тут працювати, не можна, я знову і знову в цьому переконуюся.

— Та що ви говорите — ви попрацюйте тут з моє. Мені кажуть — це люди: люди поводяться по-людськи, я вам скажу.

— Ні-ні, це люди, це люди, Лідіє Петрівно, вони хворі люди.

— Ви — ідеаліст, старий ідеаліст, Сергію Івановичу, вам треба їхати в провінційне містечко, психотерапевтом, а не панькатися з ідіотами.

— Та ні, Лідіє Петрівно, мені здається, я саме тут потрібен... От ви кажете — ідіоти... Можливо, я сам такий ідіот... Достоєвський, знаєте...

Хороша людина Сергій Іванович, хороший молодий лікар — він її захистив, він зрозумів, що не можна так з нею. Куди вони пішли всі? Голоси начебто звучали, і їх немає: може, вона придумала їх? Бідна жінка всадила шість ножів у синочка — вона вбивала його і плакала, просила у нього вибачення; вона його занадто любила, щоб віддати комусь. Де зараз її Торвіг, її синочок? Вона забула про нього! Прив’язана, вона думала тільки про свою свободу. Бідний Торвігу, йди до мене!

— Що, мамочко, я скучив за тобою, якби ти знала, як я скучив!

Він припав до її лікарняного халата, сховав обличчя в неї на животі.

Вони присіли на лавку.

— Ти довго ще тут будеш, мам?

— Я не знаю, обіцяють, що скоро випустять.

— Я люблю тебе.

Домініка, бліда, схудла, погладила сина по голові: всього лише погладила, не кинулася до ніг, не цілувала, божевільна від радості. Вона пережила вже все — все, що дано пережити людині: зараз, коли вона любила Торвіга не надто пристрасно, — він став їй ближчим, теплішим. Адже вона не раз померла за ці дні. Тепер вона любила в ньому не себе, а його. Її вже не було. За цей час вона зрозуміла, що вона — це вона, постаріла, напевно — хвора, життя її скінчилося, їй двадцять-тридцять років до смерті. А Торвігу шістдесят років до смерті, і це інша людина: можливо, чийсь майбутній чоловік, велика людина. І ця інша людина, бентежачись, говорить незвичайні для нього слова: «я люблю тебе». Він відчуває, що вона хвора і стара, і — може, вперше — він шкодує її. Так ось, чого вона хотіла, так ось, що таке щастя не самотності у світі — це жалість іншої людини до тебе. І щоб цей інший був для тебе іншим, не надто переходив у тебе, щоб ти не забувала себе поряд з ним — не надто забувалася. І тоді його жалість — це твоя радість розуміння, що ти є, для когось ти є, рідний, не чужий. Нема чого тобі шукати себе у чорній дірі між зірками. І тоді, зрадівши такому відкриттю, ти йдеш, закриваючи за собою двері, і стоїш, притулившись чолом до стіни. І ти відчуваєш, що є у світі добро і є у світі Бог, який восславляє і утверджує торжество добра над злом: торжество рідності над відчуженістю, єдиного над роз’єднаним. Та він сам, Бог добра, являється тобі в твоєму почутті, у твоїй радості. Він дихає теплом у твої очі — і ти плачеш, притулившись до стінки: тоді ти вище за просто людину, просто самолюбство в собі. Скажи — що тобі твоє «я», твоя образа, твій біль, принесений тобі іншою людиною? Адже ти сховався від нього в атомі любові, і стріли, кинуті в тебе, летять мимо — і ти навіть не розумієш, що кимось вони кинуті і десь вони проткнули тебе, наповнивши злістю. Цього не