Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

можна зрозуміти: адже цілилися в людину, а ти сховався в жалості, в любові до якої-небудь комашки, і все, що повинно роздратувати тебе — цей дощ ненависті — все пішло в пісок, не промочивши тебе. У світі зла йдуть дощі, йдуть сильні зливи, і кожна крапля ненавидить іншу, і лише один крок, один порух душі — там чекає на тебе світ інший, завжди сповнений світла, сонця, тут же, в цьому ж місці, в цьому ж часі. Поглянь навколо — все кличе до жалості, почни з того, щоб любити що-небудь живе, заховайся від проливних дощів, переступивши невидиму стінку в цій же миті, в цьому ж часі. У світі любові — потоки сонця, не дивися на зірки — забудеш себе, дивися на комашку, люби її — згадаєш себе, зрозумієш, у чому ти конкретний, у чому ти є.

Домініка засміялася від радості — знову їй добре, знову вона зрозуміла, а люди — вони відбирають у неї істину, заважають їй бути так глибоко, як хоче її серце. Вона притулилася щокою до подушки, до щоки Торвіга: зелені крони полетіли у неї під ногами, щось загуркотіло вгорі, понеслося по трубі сміттєпроводу — вона вбігла в свою квартиру, зачинила двері. Серце радісно билося в грудях: пронесло! Цього разу жахлива доля пронеслася мимо. Торвігу, синочку мій! Ти живий, неушкоджений — моя клітинко. З моєї клітини ти розвинувся, пустив паросток, подолав бар’єр дев’яти місяців, ростеш все вище і швидше, набираючи силу: удачі тобі! Лети! — те, що було моєю клітинкою, — лети! Окреме, щасливе. Окреме життя, окрема душа, пов’язана зі мною пуповиною! Я була на твоєму шляху: сама розвинулася з клітинки, з клітинки тих, хто розвинувся з клітки. І ти — ти також підеш, перетворишся на родючу землю, залишивши клітинку на землі. Так що ж ти був, хто ж ти є, Торвігу, мій син і син людський? Чи ти є більше, ніж є я, ніж були твої діди і будуть твої внуки — що почалися з клітини й клітинкою закінчилися? Ні, не закінчилися! — продовжилися — уже не в собі, в інших: вже не вони — а хто ж? Сини — це ми, і ми — це наші батьки. Але кожен є він: як пережити людині це протиріччя? — він сам і не сам. Цього не можна, неможливо осягнути!

Домініка застогнала і розплющила очі.

— Ви себе поводьте спокійніше, — поруч сиділа молода струнка жінка в красиво пов’язаній хустці. — Найкраще — лежати, робити вигляд, що вам море по коліна. Це їм подобається. А якщо ви будете кричати, смикатися — вам доведеться довго лежати прив’язаною. Якщо будете тихо себе поводити — вам же краще: швидше переведуть із наглядової в загальну палату. Спочатку всі гострі потрапляють сюди, а потім їх розподіляють. Ось там, ближче до дверей, ще дві прив’язані. Але ви не бійтеся — нічого страшного, до цього звикаєш, мене теж спочатку прив’язали, я тихо лежала, мене попередили: вони подумали, що я безпечна, і відв’язали. Їм же краще — з-під прив’язаної треба виносити.

Пролунав жахливий крик, і красива жінка пояснила:

— Вчора новеньку доставили, стрибнула з третього поверху, хлопець кинув, вона і стрибнула, — зараз ось бунтує, чимало бунтують спочатку.

Домініка повернула голову і побачила трьох санітарів, які товпилися навколо одного з ліжок.

— Будеш їсти?!

— Тьху!

— С-сука!

— А-а-а!

— Що вони з нею роблять? — запитала похололим голосом Домініка.

— Плюватися ще буде! На! — донеслося звідти.

Почувся глухий звук і стогін.

— Та ну її, Стьоп, навіщо тобі потрібні неприємності?

— Так вона ж, сука, мене вкусила.

— Так я ж казав — тримай за підборіддя.

— Вивернулася, блядь.

— Тримай ноги, ноги тримай! Сядь на живіт.

— Покидьки! Пустіть, пустіть!

— Давай!

Почулися булькання, кашель, плювки.

— Ай, сука! Пєть, давай шланг. Ну шо? Злякалася? Будеш їсти — ні? Счас будемо заливати — не хочеш? Ну шо дивишся — ну їж, дура, здохнеш же.

— Не хочу, гади! Розв’яжіть мені руки! Покидьки!

Домініка втягнула голову в плечі — їй було дуже страшно, вона ніколи не бачила таких жахливих сцен — і все в ній переверталося від обурення. Але одночасно вона відчула, як вперше у неї всередині щось розпружилося — стало якось легше дихати: ослабло непереборне бажання вириватися з пут, протестувати. Вона чула крики дівчини і бачила себе, але вона розуміла, що це не вона, що це інша людина відчуває те ж, що довелося недавно пережити їй. Вона була не одна, не самотня у своєму почутті — однією з багатьох. Але навіщо вони знущаються над людиною, хто дав право зневажати людську гідність? Адже ця дівчина їла б — якби її розв’язали, випустили звідси. Адже вона не їсть, бо не хоче їсти з рук мучителів!

— Ось так, — почулися голоси санітарів. — Ось, молодчина, тепер ще кашу з’їж.