Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

— Е-ей! Е-ге-ей! Це я-a, До-мі-ні-ка-а!..

І те, що місто, земля, які лежали внизу, відповіли їй мовчанням — було якраз тим, чого вона чекала. Тому що відповіддю їй був уже сам її голос, який вона почула — голос того іншого, хто кричав у ній, з яким їй було добре, самотньо: але так самотньо, як самотньо буває найповнішому щастю, яке потонуло у миті, відгородивши себе світом цієї миті від страху, що його несе не зупинений час. Але Домініка зупинила час — неначе вперше і востаннє виросли перед її очима світлі квартали великого міста, і горизонти, що вирвалися за місто, помчали у безкінечність. І ця хмара, що зависла над нею, перша і остання, — як перша і остання вона, Домініка, її очі, її косинка, туфелька, її почуття, її думка, що пробігла тремтінням через все її тіло. Ніби й не було минулого, не буде майбутнього — з цією миттю, у ній народжена, відійде і вона: ні, не помре! — вмирають ті, хто живуть у часі. Просто піде — залишиться з морем розплесканої внизу зелені, з блискучими головами церковних бань, іграшковим піком закам’янілої навіки ратуші. Домініка заплющила очі: потім вона буде ще жити — в іншому світі, в третьому — від миті до миті, — забувши про невідкладні справи, про терміни життя, вже не людина: чи, може, більше людина, ніж будь-коли.

— Поступила в стані реактивного психозу.

Першим бажанням Домініки було прибрати цих людей — цю групу незрозумілих, ненависних людей в білому: від них йде загроза її життю, щастю, без якого її немає. Прибрати і людей, і жахливу кімнату-клітку з жовтими блискучими стінами — навіщо вона? Навіщо вона їй, безсмертній у мільйонах митей, яка нікому, окрім самої собі, не належить? Ні, їй не потрібні ці люди і ця кімната — якомога швидше звідси, туди, де крутиться над містом чортове колесо, де біжать кудись і звідкись хвилі лісів, морів, вітрила урочистих, що ніколи не сумують, хмар.

— Запитайте, як її звати.

Домініка ще раз подивилася на цих людей — як хотілося їй зробити їх неіснуючими! Якби все було підвладне людській волі! Одній лише волі, бажанню: щоб не потрібні були руки, якими треба спочатку вбити або відвезти, віднести куди-небудь цих, що заважають їй, людей, зруйнувати ці стіни, вийти до світу! Ні, неможливо; Домініка застогнала, відчувши, що воля її безсила, що бажання змінити все, змінити негайно, зараз, піднявшись, задихнулося в ній, не знайшовши виходу, тому вона заметалася, прив’язана за руки і ноги, застогнала, страждаючи, позбавлена можливості як-небудь діяти.

— Як вас звати? — товста медсестра з журналом в руці наблизилася до неї, зазирнула в обличчя.

Навіщо вони запитують? За кого вони мене приймають? Домініка вирішила не відповідати — треба розбити у них цю неправильну думку, треба пояснити їм усе — і вони її випустять, зараз же: це ж непорозуміння. Вона раптом повірила, що можна пояснити, можна поговорити по-людськи: не може бути, щоби серед стількох людей не знайшлося людини, яка вислухає її, зрозуміє, чого вона хоче.

— Послухайте, — сказала Домініка, піднімаючи голову. — Відв’яжіть мене, як вам не соромно. За що ви мене прив’язали? — я ж людина. За що ви мене принижуєте? — ви ж самі ходите вільні, закінчиться у вас робота — ви підете куди хочете. А мене ви навіщо тут тримаєте? — вона втомилася тримати голову і поклала її на подушку. — Ви ж люди, самі батьки і матері. Мені треба додому, я зрозуміла, як треба жити.

Тоді підійшла жінка в білому, в окулярах, з нафарбованими губами, високими великими грудьми, поклала їй руку на чоло, потім взяла в свою долоню її кисть, присіла на край ліжка.

— Продовжуйте тизерцин, — сказала, підводячись, холодним відчуженим голосом, ні разу не глянувши їй в обличчя. — Будемо готувати до шокотерапії. Хто наступний?

І вони підійшли до наступного ліжка. Вони відходили все далі і далі, і Домініка зрозуміла, що ось зараз вони підуть зовсім — і знову вона залишиться наодинці з цим жахливим довгим стариганем, що б’є її по обличчю, з виряченими очима божевільної старої. Холод стіни, якою вона була відокремлена від групки білих людей, що все більше віддалялася, дійшов до глибин її душі, скував її всю, і їй потрібно було пересилити в собі страх, щоб спробувати розбити стіну, крикнути: «Стійте, не йдіть!» — так важко їй змінити щось у мізках цих людей, опанувати цими мізками, змусивши припинити рух, повернутися назад до неї. Докричатися, будь-якою ціною докричатися до них, — щоб хоча б хтось із них побачив у ній людину, очима сказав їй, що вона не річ, відобразився у ній своїм співчуттям.

— Я боюся, що я річ, — лепетала вона, сама не розуміючи що, смутно усвідомлюючи, що своєю щирістю остаточно губить себе. — Я не знаю, хто я, мені тут жахливо. Я вас дуже прошу — випустіть мене звідси, я боюся! Тут одні ненормальні, а я здорова людина, я все розумію. Прошу вас, не йдіть!

Вони зупинилися, вони не могли не зупинитися, не наблизитися до її ліжка: дуже вже вона цього хотіла. Медсестра показала жінці в окулярах якийсь запис в журналі, і та, почитавши, сказала:

— Ти хвора — ти це зрозуміла? До нас здорові не потрапляють. Ми тебе будемо лікувати.

— Що таке шок, що ви хочете зі мною робити? — Її налякало це страшне слово: сила, яка притягла її сюди, буде втручатися в її мозок, буде міняти щось у