Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

Легкість нашого спілкування наче вітром здуло. Тепер воно мені більше нагадувало ділову розмову з якимось присмаком небезпечної таємниці...

Мені раптом страшенно захотілося розповісти отцю Люку все, що було відомо і про картину, і про смершівця Люблінського. Але чи варто? Чи можу, власне, я йому довіряти?

— З чого ми почнемо нашу екскурсію? — раптом поцікавився вікарій.

Я усміхнулася:

— Самі обирайте: картинна галерея, музей інквізиції, будинок турецького паші...

Отець Люк зробив удавано серйозне обличчя.

— Почнімо з музею інквізиції! Я помилявся, все-таки мені це близьке.

— Боюся, як би Вас не розчарувати, отче, — відповіла я. — П’ятнадцять років моїх архівних заслань зробили своє... Але мені, як і раніше, подобається розповідати про ті сторінки історії, які зазвичай на офіційних екскурсіях оминають. Багато хто вважає ці історії вигадками, легендами. Але ж диму без вогню не буває.

— Це правда, — погодився вікарій. — І які саме з цих історій Ви мені сьогодні розповісте?

Я знизала плечима:

— А про що Вам, пане вікарію, більше кортить дізнатися? Про османське золото, підземні ходи Старого Замку чи, може, про тамплієрів і Чашу Омбре?

Вікарієва рука з горнятком кави на мить застигла у повітрі.

— Про тамплієрів і Чашу Омбре?

— Так, — кивнула я. — Ця тема у Кам’янці офіційно замовчується навіть сьогодні, але то не означає, що нею ніхто не цікавиться...

— Неочікувано! — промовив отець Люк. — Тамплієри? Тут? У Кам’янці? І ця чаша... Як Ви її назвали?

— Чаша Омбре.

— Ombre Bowl... — повторив він французькою. — Вибачте, що перебиваю, Едіто, — промовив отець Люк. — Ви ж знаєте, я француз й історія тамплієрів — це частина історії моєї батьківщини. Я чув легенди лише про Saint Graal — Святий Грааль... Але що лицарі-храмовники робили тут, на Західній Україні? Наскільки мені відомо, їх притулком стали на той час малозаселені Шотландія та Ірландія. Припускаю, що ці відчайдухи могли навіть випередити Христофора Колумба і першими потрапити до Нового Світу. Але сюди... Навіщо?

Гм... Спокуса поділитися хоча б дрібкою того, що я стільки років не мала можливості винести на широкий загал або ж хоча б кому-небудь розповісти, була занадто велика. Гм... Я буду обережною, аби не розповісти йому забагато з того, що мені відомо. Отець Люк видавався мені людиною щирою. Та й, зрештою, хіба його інтерес простягається далі простої цікавості?

— Я почала займатися дослідженням цієї теми випадково, — почала я. — Після однієї закордонної поїздки і, відверто кажучи, добряче постраждала через неї. Мене фактично поставили перед вибором: або я припиняю всі свої пошуки і продовжую працювати, або звільнення. Я тоді була ще зовсім «зелена», не мала друзів, котрі б підтримали мене. Був непевний час, і ніхто з колег не насмілився виступити на мій захист. Тож я вирішила, що поховати себе в архівних сховищах — не таке вже й погане прикриття для науковця, який насправді не збирається полишати заборонені дослідження.

— Так, архів — непогане місце для науковця, що вичікує слушної миті, — погодився отець Люк.

— Як Вам, напевно, відомо, члени ордену тамплієрів, рятуючись від сваволі папи Климента V та короля Філіпа Вродливого, опинилися і в наших краях, знайшовши політичний притулок у галицького князя Юрія Львовича. Багато хто з лицарів-храмовників оселився тут, на Поділлі, і, ймовірно, саме на території Старого Замку розміщувався їхній окремий військовий гарнізон.

— Оце так! — вражено мовив отець Люк. — І у Вас є серйозні докази?

Я перевела подих і відчула непереборне бажання розповісти йому все. Хто знає, чи скоро мені випаде нагода поділитися з кимось цією історією? Його очі світилися непідробною цікавістю, він так уважно слухав, що...

— Бачте, панотче, — продовжила я, — та закордонна поїздка стала мені наче дороговказом, куди рухатися далі. Ба навіть більше, офіційний доступ в архівні сховища під приводом ревізійних перевірок відкривав нові можливості, яких я раніше просто не мала. Як то у нас кажуть: «Щуку кинули у річку».

Отець Люк усміхнувся.

— У нас кажуть: «Renard dans le poulailler» — «відчувати себе лисом в курнику».

— Щось таке, — погодилася я.

— І? — вікарій запитально глянув на мене. — Ви щось знайшли?

— Так, мені справді вдалося натрапити на дивну знахідку — опечатаний дерев’яний ящик № 31-616. Він уцілів після пожежі в місцевому архівному сховищі, а потім його вивезли до обласного архіву. В реєстрі він значився під грифом обмеженого доступу. Звичайно, я не могла не перевірити, що там всередині.

— І Ви знайшли...

— Це була така собі капсула часу, запакована в 1945-му році працівниками контррозвідки «СМЕРШ», — клейноди з символами лицарів храму і гербом Поділля, сонцем. Напевне, фашисти в роки війни готували ці артефакти на вивіз до Німеччини, але доправити їх туди, вочевидь, перешкодив наступ радянських військ.

— Тобто смершівці у сорок п’ятому повернули їх на місце, до Кам’янця? — уточнив вікарій. — А після пожежі вони опинилися в обласному архіві?

— Саме так, — продовжувала я, вирішивши поки мовчати про знайдену мною серед згарища папку Антона Люблінського з переліком того, що мало бути у