Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

святої Люції, моєї покровительки... І мій День народження, — додав він із посмішкою. — Тож я сьогодні начебто маю вихідний, і мені буде приємно цей день провести у Вашому товаристві, Едіто.

День народження? Оце так неочікувано!

— То я вітаю, отче! Шкода тільки, що дізналася про це лише зараз і не маю для Вас подарунка... — розгубилася я від несподіваної новини. — Бо, напевно, не вийшла б із дому із порожніми руками, якби знала наперед.

— О, ні, ні! Ви й так мені робите приємність, погодившись на цю зустріч. Певно, у вихідний день Ви могли б собі відпочити, а не мерзнути, очікуючи на мене.

У вікарія сьогодні був якийсь дивний, піднесений настрій. Можливо, то й справді через день народження, але мені хотілося вірити, що то через нашу зустріч. Його очі просто світилися, змінивши сіро-сталевий відтінок на м’який, майже блакитний колір. Тільки сліпа не змогла б помітити, що він вельми вродливий чоловік як на священика.

— Знаєте, Едіто, — раптом промовив отець Люк, зробивши паузу, поки офіціантка викладала з таці каву та розкішне тістечко в шоколадній поливі. — Все не було нагоди розповісти Вам. Після тієї нашої розмови в костелі сталося дещо дивне.

— Дивне? — перепитала я. — Що саме?

— Пам’ятаєте, коли ми з Вами сиділи та розмовляли про те, що самотужки сповідальню відсунути неможливо? А хтось її таки відсунув! Я помітив це одразу після того, як Ви пішли.

— Що ж тут дивного, пане вікарію? Це могли зробити... наприклад... ченці.

— У тому-то й річ, що не могли, — отець Люк на мить замислився, вочевидь, пригадуючи події того вечора. — Після вечірньої літургії ченці одразу пішли до себе в гуртожиток. Крім Вас, мене та кількох літніх бабусь у приміщенні костелу нікого не було! До того ж сповідальня весь час знаходилася у полі нашого зору. Відсунути її непомітно і нечутно просто неможливо. Особисто я там ченців не бачив. А ви?

Я знизала плечима.

— Не пам’ятаю, пане вікарію, я ж із Вами в ту мить розмовляла.

Отець Люк потер лоба.

— Оце мене й дивує, Едіто! Містика якась!

— А Ви погано ставитесь до містики? — запитала я, але тут же спробувала виправити себе. — О, вибачте, я сказала дурницю. Ви ж священик, ще й до того ж єзуїт!

Отець Люк тихо розсміявся.

— Натякаєте на мою причетність до Святої Інквізиції? Повірте, полювання на відьом однозначно не моє, — усміхнувся він. — Але у мене просто немає логічного пояснення щодо тієї сповідальні! — додав вікарій. — Скільки не думаю, не можу знайти відповіді...

— Тоді залиште без відповіді, — порадила я. — У цього «дива», швидше за все, дуже просте пояснення. Наприклад, сповідальню могли відсунути від стіни ще раніше, а Ви просто не помітили.

— Та ні... Цього бути не може! — отець Люк заперечно похитав головою.

— Поговорімо краще про вчорашній вечір у пані Зірки, — запропонувала я. — Дивнішого вечора у мене в житті не траплялося.

— Так, вечір був справді більш ніж дивний, — стримано посміхнувся отець Люк. — Ну... розповідайте.

Мені не вдалося приховати своє здивування.

— Я вже й так вчора розповіла Вам забагато. Можливо, й не варто було стільки говорити.

Вікарій раптом посерйознішав.

— Ви про картину? Хочу, аби Ви знали: я її купую. Для Ватикану. І це, звісно, таємниця. Тож Вам не доведеться ставати посередником у цій мутній справі.

— То Ви вчора бачили її? — не втрималася я. — Картину, маю на увазі.

— Звичайно, бачив, — отець Люк примружив очі. — Прекрасна робота. Диво, що вона збереглася у такому ідеальному стані.

— А звідки вона насправді у пані Зірки? Мені вона сказала, що отримала картину у спадок.

— Ну... мені вона нічого не сказала. Хоча, я гадаю, у спадок таку картину отримати було б досить дивно, мешкаючи в Україні, — отець Люк на мить замислився. — Час від часу закордоном грабують приватні колекції, а потім переправляють викрадені полотна подалі, продаючи за безцінь... Картина пані Зірки цілком могла пройти той самий шлях, перш ніж опинитися у неї на мольберті, — продовжував він. — У мого друга італійця сталося щось подібне. Він великий шанувальник полотен епохи Ренесансу. Має безцінну колекцію. Але одну з картин викрав його садівник. Просто з помешкання, кострубато вирізавши полотно сокирою з рами. Робота кінця XVI століття, «Каштановий бенкет». Уявіть собі, яка то розкіш! Як він її вивіз, не можу уявити...

— Але картина у пані Зірки має раму. Вона ж не вирізана абияк?

— Так... — погодився отець Люк. — І рама, здається, теж автентична.

— А там справді зображені лицарі-тамплієри? — обережно запитала я.

Він подивився на мене зовсім серйозно.

— Наскільки я зрозумів, у Вас теж буде шанс побачити цю картину ще до того, як я її придбаю. Пані Зірці потрібні гроші на виборчу кампанію. Їх у неї немає, тож вона хоче продати цю картину, аби мати кеш, — відповів отець Люк, відпиваючи каву.