Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

ящику. — Звичайно, я спробувала оприлюднити інформацію про ці артефакти, навіть провела експертизу моєї знахідки, зробила наукове обґрунтування і написала кілька статей до історичних видань, та жодну з них в Україні не опублікували. Мої колеги просто крутили пальцем біля скроні й казали, що знайдені артефакти — фальсифікація! Ніхто навіть поглянути на них не хотів у відповідь на мої намагання довести, що знайдені речі не підробка. Єдині, хто зацікавився моїми дослідженнями, — представники сучасного ордену тамплієрів, як вони себе називали, очолюваного таким собі Юрієм Князевичем.

— Сучасний орден тамплієрів? — перепитав отець Люк, не приховуючи здивування.

— У всякому разі, так ці панове себе позиціонують, — продовжувала я. — Вони виникли наче нізвідки, приїхали до Кам’янця, почали тут влаштовувати презентації та прес-конференції, запросили мене на одну з тих зустрічей та розпитували про мою знахідку, тамплієрівські клейноди.

Однак то було дивне товариство. Я б сказала, здебільшого воно складалося із колишніх офіцерів російського ФСБ та якихось незрозумілих осіб невизначеного статусу та професії. А далі пан Князевич заявився у повному образі — повірте, одягався він вельми фактурно — на засідання місцевої ради та намалював місцевим чиновникам заманливі перспективи співпраці. Пообіцяв реставрувати найбільш зруйновані башти Кам’янецького замку в обмін на знайдені тамплієрівські клейноди та можливість вести на території замку діяльність ордену. Клейноди ж мали виставлятися для усіх охочих, але знаходитися під їх опікою та охороною.

Наші державні мужі розгубилися, а ще більше перелякалися. Проти новоявлених лицарів Храму повстало місцеве духовенство, почали ширитися чутки про їх сумнівну поведінку, їх звинуватили у масонстві та сатанізмі, зчинився великий скандал... Про це писали у всіх газетах...

Отець Люк якось непевно гмикнув.

— Ви, звичайно, можете подумати, що в мені говорить ображений науковець, — промовила я. — Так воно частково і є. Мої дослідження тоді відхилили, я попрощалася з офіційним науковим визнанням та кар’єрою, хоча до цього часу не розумію, чому всі, кому не лінь, вкладали мені палиці в колеса.

Отець Люк похитав головою.

— Можливо, Едіто, ця тема для когось має значно більше значення, ніж Ви гадаєте, якщо з усіх боків була така протидія...

— Можливо, так воно і було... — відповіла я. — Тільки з того часу на цю тему не вийшло жодної наукової роботи, жодної статті... Ніхто тим не скористався.

— Ви ж знаєте, як воно буває, — похитав голою вікарій. — Часто люди прагнуть чогось, допоки воно у чужій руці. Заздрять, намагаються заволодіти бажаним. Але потім, коли мети досягнуто, вони не знають, що далі з ним робити. Не вистачає снаги та розуміння. Божого помазання, як сказав би кожен священик. Як, Ви кажете, звали того пана з ордену сучасних тамплієрів? — поцікавився отець Люк раптом.

— Юрій Князевич.

Вікарій уважно подивився на мене крізь окуляри.

— То пані Зірка хотіла продати картину саме цьому пану, чи не так?

Я кивнула у відповідь.

— Можливо, Едіто, — раптом вимовив отець Люк, — Господь сам відвів Вас від небезпеки... Або ж запланував інший, слушний час для того, аби Ви явили своє відкриття світу. Бо ж Ви не зупинилися, чи не так? Ви продовжили пошуки? — додав він за мить, піднімаючи свої окуляри на лоба. — Чомусь мені здається, Ви не з тих, хто мириться з перешкодами.

З піднятими на лоба окулярами вікарій виглядав досить кумедно, але тепер мені ніщо не заважало ще раз добре розгледіти його обличчя. Здавалося, зараз він був далеким від традиційної серйозності кліриків, якими я собі уявляла вищих католицьких священнослужителів, чи то просто хотів видаватися таким. Це мене у вікарієві бентежило і вабило водночас.

— Так, не зупинилася, — бадьоро запевнила я отця Люка. — І не зупинюся, поки не відтворю всю картину подій до кінця.

Ознайомитися навіть поверхово зі всіма історичними пам’ятками протягом кількох годин виявилося нездійсненним завданням. Ми пройшли до Кушнірської вежі, побували у склепіннях музею Інквізиції, досить побіжно оглянули експозицію картинної галереї та спустилися до Руської брами. Далі швидко почало сутеніти.

— Знаєте, Едіто, — проказав отець Люк, коли ми, стоячи на оглядовому майданчику, споглядали засніжені шпилі Кам’янецького замку, — я хочу віддячити Вам за чудове товариство та цю неперевершену екскурсію. У нас в костелі є непоганий архів і чимала бібліотека, куди ніколи не допускали науковців. Я міг би спробувати виклопотати у єпископа Кармеллі дозвіл для Вас! Не обіцяю, що Ви там знайдете розгадку таємниць ордену тамплієрів, але, гадаю, Вам буде цікаво...

Я не тямила себе від радості. Оце справжній королівський подарунок!

— Давно мрію про таке, отче! Чула, після того, як згорів міський архів, єпископ Кармеллі і на дух не підпускав наших науковців до церковного сховища. То я можу стати першою, кому це буде дозволено...

Вікарій ствердно кивнув головою.

— Я докладу всіх зусиль, аби єпископ Вам надав такий дозвіл.

Годинник на міській ратуші пробив шосту вечора. До нас крізь сутінки долинув його невиразний приглушений бій, тож встигнути до закриття фортеці оглянути всі її закапелки було марною справою.

Знову пішов сніг, і в надвечір’ї освітлений червоними вогнями замок наче стікав кров’ю. Ми обережно спускалися вниз по слизьких металевих східцях, встановлених прямо на схилі валу.

— Едіто, Ви так і не розповіли мені до кінця про свої дослідження ордену тамплієрів! І у замку ми ще не побували... — проказав він.

—