Мирослава Горностаєва - Син сонця

Маґабґарата. Карнапарва.

Весь наступний тиждень Карні не було часу задумуватись над тим, вірним чи невірним був його вчинок. Зрештою, він був певен, що поодинці зможе роззброїти будь-кого з Пандавів, окрім хіба що Арджуни.

До Курукшетри, давнього місця великих битв, підтягувались все нові і нові озброєні загони. Привів своїх воїнів князь мадрів Шалья, підійшли загони саувірів на чолі з Джаяратгою, Шашуварман привів своїх тригартів, і багато інших князів з усіх кінців Бгаратаварші захотіли прийняти участь у цій битві на тому чи іншому боці.

В розпалі клопоту зі ставленням табору Карну віднайшов Парашурама. Воїн радісно зустрів учителя, та старий брагман мав вигляд сумний і понурий.

— Я, — мовив Парашурама, — теж намагався відмовити Дурьйодгану від цього божевілля. Твій друг навіть слухати мене не став. Він вигнав з князівства Відуру, бо той занадто палко обстоював мир… Вигнав рідного дядька, хай той навіть і походить з мішаної варни… Кінець, Васушено! Кінець всьому! Небагато ж опісля цієї битви залишиться аріїв у Бгаратаварші. А ти, з твоїм необачно

даним словом, сприяєш загибелі дітей Ману, онуків Сур'ї[42]! Сину Сонця, від тебе я не очікував такого!

— Така воля Богів, — буркнув Карна, що розумів усю справедливість закидів учителя.

— Чиїх Богів, синку? Чию ви виконуєте волю? Ах, всі слова даремні, нічого вже не змінити… Ти знаєш, де я тільки що був? Князь Гастінапуру уклав спілку з саками і вони прислали воїнів.

— Саки? — спитав Карна з цікавістю, — це оті, що не так давно перейшли через гори? Говорять, ніби вони все одно, що млеччхи, бо їдять яловичину, не знають варн, і хваляться тим, що у них усі чоловіки — кшатрії.

— Тобі б велося між ними непогано, — сказав Парашурама серйозно, — там, де всі є кшатріями, природженому воїну не треба покладати життя, аби зайняти належне місце.

— Може й так, — зітхнув Карна, — але я не є саком. А чого ви ходили до них?

— Кілька місяців тому до них прибилась купка змучених дорогою людей, які говорили, ніби прийшли сюди з берегів Данапрі…

— Бути того не може! — вигукнув Карна, — навіть ті самі саки ледве пам'ятають, як їхні діди покидали степи Аріяни!

— Я говорив з ними, синку, і хочу, щоб і ти їх побачив. На превеликий жаль, зараз не той час, аби вітати гостей. Що нам до далеких родичів, коли он близькі зібралися перегризти одне одному горлянки! А ці люди — близькі родичі наших саувірів, столиця ж їхнього князівства — місто Сур'ї на Данапрі, в далеку ж дорогу вони вирушили з цікавості та жадоби пригод. Ходімо зі мною, Карно, я бо знаю, що ти, як і я, не забуваєш про Колиску Аріїв.

— Задля такого дива, — сказав Карна, — я б покинув і битву… А які вони, учителю?

— Такі ж, як і ми, синку… Зрештою, побачиш сам.

Саки розташувались з лівого крила табору. Карна цікаво роздивлявся їхнє озброєння: короткі луки, призначені для стрільби з коня, невеличкі круглі щити та вигнуті мечі. Він чув, що ці воїни не знають колісничного бою, але є чудовими кіннотниками. Трохи осторонь їхніх наметів стояла купка білих шатер. Туди і повів Карну Парашурама.

Двоє охоронців уже знали старого, бо усміхнулись і пропустили гостей без слова. Назустріч підвівся з розстелених шкур високий ясноокий чоловік з таким же як і у Карни білявим чубом.

— Сяйвір, княжич Сур'яграду, — сказав він високою мовою Вед, старанно підбираючи слова, — радий вітати у своєму шатрі великого воїна Бгаратаварші.

— Я йому за тебе розповів… дещо, — всміхнувся Парашурама.

— Мене звати Карна, — мовив князь Ангу Високою Мовою, — Карна Вайкартана… Ви справді прийшли з Аріяни? Вона є? І Данапрі?

- Є Аріяна, — заговорив Сяйвір, розтягуючи слова, від чого його мова здавалася схожою на пісню, — є і Данапрі… Дуже далеко… Довго… Ми йшли сюди кілька літ.

Карна вп'явся у співбесідника очима, жадібно роздивляючись сорочку міцного полотна, гаптовану символами сонцевороту, знайомими кожному поклоннику Сур'ї, шкіряний широкий черес, заважкі шкіряні ж чоботи, тяжку золоту прикрасу на шиї. Сяйвір, котрий мабуть уже звик до того, що його роздивляються як дивину, приязно усміхнувся, потім вимовив:

— Ми прийшли у переддень битви. Хто загрожує аріям? Невелика поміч зі жменьки кіннотників, але наші мечі — це мечі воїнів!

— Сором зізнатись сторонній людині, - буркнув Парашурама, — але тут зчепились за владу та дурні гордощі дві гілки одного роду. А оцей ось Карна дав колись присягу у вічній дружбі найбільшому негіднику в Бгаратаварші й призвідцю до цієї війни, і має накласти за це головою…

— Невже поштивий рахман говорить правду? — спитав сумно Сяйвір, — ми чули подібне у дорозі, але ваша розмовна мова ріжниться від нашої, тож ми думали, що чогось не зрозуміли. Усобиця не є добром. За мого діда була страшна усобиця в наших землях, коли брат йшов на брата. А потім прийшов ворог, і ми змушені були покинути городища степу. Нині онуки відбивають їх назад, розплачуючись за гріхи дідів. Ні, негоже воювати родичам…

- І я так говорю, — зітхнув Парашурама, — та ніхто мене не слухає.

— Що ж, — мовив аріянин, — тоді ми повернемося до краю родичів — саувірів, перепочинемо, та й рушимо у зворотній шлях.

— Жаль, — зітхнув Карна, — що нема навіть часу поговорити як слід. А як би я хотів показати вам Бгаратаваршу!

— Того, що ми вже бачили, вже достатньо, аби розповідати роками, — всміхнувся Сяйвір, — звісно жаль, що не доведеться прийняти участь у Великій Битві, але мій рід присягнув ніколи не підтримувати усобних воєн. Великий воїн Карна, певне, знає, що таке присяга.

— Знаю аж занадто добре, — мовив Карна. Серце його стискалось від дивної туги. " Аби