Ліна Василівна Костенко - Записки українського самашедшого

психотропний. Остовпіння, втрата пам’яті. Зрештою, і в офіційних джерелах визнали: «Про ретельний вибір засобів не йшлося». За годину все було закінчено. Трупи терористів складають стосами біля чорного входу. Приміщення розміновує робот-сапер.

«Сработали блестяще, — сказав ветеран, який штурмував ще в Кабулі палац Аміна. — Я нахожусь в чувствах огромного удовлетворения».

«Мы докажем, что Россию нельзя поставить на колени!» — сказав президент Путін.

«Многие впервые почувствовали гордость, — написала одна російська газета. — Мы убедились, что у нас есть власть, есть воля».

«Ну, здравствуй, белая горячка!» — написала друга.

Жертв уже 118. Лише один від вогнепальної зброї, всі від газу. Західна преса подає більшу цифру. Справжня кількість жертв, мабуть, так ніколи й не буде названа — це в Росії завжди під грифом «таємно». Москвичів закликають здавати кров. Не вистачає місць у лікарнях, кладуть вже у шпиталях для ветеранів війни. У Києві відкрито чотири реабілітаційні центри.

У Чечні почалася «адресна зачистка».

Чеченські бойовики збили російський вертоліт.

Російські військові підірвали житлові будинки у Ханкалі.

Під Москвою затримали автомобіль з тротилом у багажнику.

Розряди людської ненависті, здається, електризують природу.

На Європу налетів ураган. У Франції одного чоловіка вбило дахом власного будинку. На австрійському кордоні вивертало з корінням дерева. Від урагану загинуло двадцять вісім чоловік. Ураган називається Жаннет.

На Сицилії заговорила Етна.

У Катанії випав чорний сніг.

Дев’ять вибухів у передмісті Йоганнесбурга. Вибух у Таїланді.

Етна вщухла, почався землетрус на півдні Італії.

У місті Сан-Джуліано на проїжджаючий автобус упав будинок. Як подумати, то вже фактично ніяк жити на цьому білому світі.

У центрі нашої Галактики вчені відкрили нову зірку. Може, туди?

Цікаво, чи хтось на світі веде діяріуш людства? Не свій особистий щоденник, не мемуари і спогади, не історію держав і народів, а саме діяріуш, запис дій і подій, компендіум фактів, щоб хоч щось збереглося в пам’яті, що діялося на цій планеті. Бо ж пропаде, щезне, висвистить, і то ж не вітрами Історії, а через кватирку на кухні.

Люди дивляться серіали, трилери, детективи, все, що накрутив режисер і придумали сценаристи, переймаються долею вигаданих персонажів, а реальні події, реальні учасники цієї всесвітньої драми хай щезають безслідно, не зачепивши свідомості?

Бог з вами, люди. Все, до чого ми байдужі, байдуже до нас. Через те ми такі й смертельно самотні. Хтось же й наше страждання дивиться, як серіал.

31 жовтня у Москві прощалися із загиблими. Перший похорон відбувся на дванадцятьох кладовищах. Уночі померло ще двоє заручників. Дехто, виписаний з лікарні, знову повертається туди.

Наші знайомі свого хлопчика знайшли. Вчора поховали. Високий був, худенький, дуже привітний і лагідний. Жили колись по сусідству, бавився з нашим малим.

У штаті Мериленд, нарешті, схопили снайпера-невидимку. Дружина мала рацію: учасник війни у Перській затоці. Афроамериканець, 44 роки. Стріляв не один, а з напарником років сімнадцяти. Старший навчав молодшого, передавав досвід. їх взяли, коли вони спали у білому фургоні «Шевроле-каприз».

Ну, і що ж ми маємо за ці два осінні місяці Року Темного Коня? Два грандіозні теракти і кілька менших. П’ять Днів Жалоби. Три аварії на шахтах. Кілька стихійних лих.

Хлопчика, що пережив скнилівське авіа-шоу, а тепер ще й «Норд-Ост», перевезли вже до Києва, травми у нього тяжкі, природно, що вже й психічні, — «неврологічна патологія, яка виявляється в неконтрольованих рухах».

І зник ще один журналіст, керівник Агенції новин.

Ніч на 1 листопада, Геловін. Наш малий з Борькою дивляться якийсь ідіотський трилер, п’ють томатний сік, чмакають і облизуються, мавпуючи тих вампірів, що біснуються на екрані. Мені хочеться їх відшмагати, але дружина гладить мою руку — що ж ти хочеш, діти.

Але ж Геловін — це зовсім інше! Так давні кельти відганяли злих духів, б’ючи в калатала, танцюючи у страшних масках. Тепер, навпаки, з цього роблять розвагу, шабаш усілякої чортівні, парад скелетів. Клацають ікла, розвіваються відьомські косми, торохтять кістки. Тут уже й Дракон, і Дракула, і роти, червоні від крові. Ні, я його таки відлупцюю, не можна ж так мавпувати!

Дружина сміється: «Дитина суб’єкт права, забув?»

На нас теж дихнула «Жаннет». Поваляла дерева, знеструмила тисячу населених пунктів. На сімдесятилітню жінку впав рекламний щит.

— Полежав би ти з заплющеними очима, послухав музику, — каже дружина.

Вона має рацію. Я собі уявляю, як я лежу з заплющеними очима і слухаю музику. Це був би рай.

Але в нього вриваються дисонанси всесвітнього пекла.

В Єрусалимі теракт. У Еквадорі вибух.

У Кенії троє смертників в’їхали в готель на замінованій машині.

Це вже рефрен.

У Москві померла ще одна жертва теракту.

У Карпатах посунулася земля.

Це контрапункт.

Біля берегів Іспанії затонув танкер «Престиж», на узбережжя винесло тисячі тонн мазуту.

Це вже звичайна партитура нашого життя.

У Японії під час міжнародних змагань загорілася повітряна куля, аеронавти летіли у палаючому кошику, вискакували на льоту, — а куди людству вискакувати зі своєї земної кулі?

Возговорив дворецький принцеси Діани. Анонсував телешоу: «Що бачив дворецький». Обіцяє такі подробиці, що світ здригнеться.

Світ уже ні від чого не здригнеться. Хіба що від побрехеньок дворецького.

Помер Раф Валлоне, один з улюблених акторів моєї дружини. Вона й фільмів з ним бачила небагато, фільми старі, часів повоєнної слави італійського кіно, а от їй подобаються саме такі актори. Вона не любить красунчиків. Модне тепер поняття «секс-символ» викликає у неї сміх. А от Ґабен, Раф Валлоне, Бронсон — щось саме в цих обличчях є для неї магнетичне, істинно чоловіче. Фактично її треба ревнувати не до консула, а до Бронсона.

— Як тебе до Марлен Дітріх, — несподівано сказала дружина.

Вона завжди відчуває, що я думаю. А я лиш іноді розумію, що вона відчуває.

Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах.

Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан. А в родинному житті це не завжди можливо. Побут, рутина обов’язків, а їй при всьому тому потрібен невгасаючий бенкет почувань. У режимі сімейного сексу справжня жінка недовго протримається. Ти їй не додай емоційних збурень — і з’явиться, умовно кажучи, консул.

Скандал з «Кольчугами» в апогеї. Президент клянеться, що в Ірак їх не продавали, СІЛА наполягають, що продавали. Народ ставиться до цього індиферентно, бо знає, що все одно нічого не взнає. Ходять, правда, чутки про таємні оборудки зі зброєю, і що якийсь посадовець навіть загинув на великій дорозі через ті оборудки. Але чутки так і залишилися чутками. Живемо у відкритому суспільстві,