Юрій Павлович Винничук - Діви ночі

class="p1">— Є один нюанс, — сказав я. — Мушу десь пересидіти. З хвилини на хвилину вони дізнаються, що я живий і почнуть мене вираховувати.

— Дивно, як у тебе все розплановано. Просто не вірю своїм вухам. Отже, ти збираєшся пересидіти в мене?

— Якщо не заперечуєш, — усміхнувся я.

Франьо знизав плечима.

— Добре, сиди. Але там у мене теличка, — кивнув нагору. — Вона ще спить, але коли встане, то буде сильно здивована. Надіюсь, ти не будеш робити спроб спокусити мою теличку. Ось ключ, якщо захочеш вийти. Гадаю, по обіді я приїду.

— А що теличка? Вона в тебе живе?

— Тимчасово. Як тільки вони починають облаштовувати мій побут, я їх міняю.

— А ця, здогадуюсь, ще зовсім свіженька?

— Свіжіше не буває. Від учора. Знав я її, правда, давно, але тільки зараз заволік у ліжко. Надя називається.

— Надя? Стривай, чи це не та сама Надя, яку ми з тобою поздоровляли у «Львові» з днем народження?

— Два роки тому? Вона. — Він на хвилю замовк, потім ляснув себе в чоло. — Е! Та ти її знаєш! Щоб я скис — ти її грав! — Франьо відчутно збудився. — Ха! То ми молочні брати?

Я розсміявся.

— Виходить, що так.

— І чому ви розійшлись?

— Вона спробувала облаштовувати мій побут.

Тепер ми удвох залилися реготом. На прощання Франьо тицьнув мені під ніс вказівного пальця:

— Вона моя, врубався?

— Я давно про неї забув, — збрехав я.

Я налив кави, розкоркував шампанське і, закинувши ноги на стіл, розвалився у плетеному кріслі. Тепер головне, щоб пані Аліна встигла забрати Дзвінку до того, як там влаштують облаву. Нема для мене гіршого, як що-небудь чекати. У товаристві пляшки це робити значно приємніше, але все одно нерви накручені до краю.

На сходах почулося чалапання, кроки завернули до лазнички, полилася вода і загорілась колонка. Я зручніше вмостився в кріслі, прибравши ноги зі столу. Зараз з’явиться заспана Надюся зі своїми рум’яними щічками і з очима, в яких застигло незмінне дитяче здивування. Так воно й сталося. Панна у Франьовій фланелевій сорочці завмерла від несподіванки на порозі кухні. Кого-кого, а мене вона тут не сподівалася побачити.

Вона кілька разів кліпнула своїми великими віями, але від цього в її очах кмітливості не побільшало. Нарешті вона опанувала себе і відкрила пухкі соковиті вуста, на яких звабливо блищала слинка і якими вона… якими вона… ну, та не будемо відволікатись.

— Що ти тут робиш?

Я знизав плечима.

— Чекаю на одну особу.

— А куди зник Франьо?

— Поїхав по справах. Сідай і пий каву. Зробити тобі канапку?

— О, я бачу, ти тут чуєшся, як у себе вдома?

— Ми з Франьом нерозлучні друзі. Він у мене чується, як вдома, а я в нього.

Надя сіла навпроти, з таким виглядом натягаючи на коліна сорочку, мовби пройшло після наших любощів, років двадцять. Але я ще пам’ятав усі її перчики на спині і всі припухлості, розташовані нижче, і ковзання її вуст по тілу.

Я налив їй каву, а собі вина.

— А шампана хочеш? — спитав я.

— Бррр! Принципово не похмеляюсь.

— Я теж. Але шампан чудово скрашує муки очікування.

— Чим ти зараз займаєшся?

— Всім потроху.

— А точніше?

— Нічим.

— Нічого не змінилося?

— Власне чекаю змін на краще. З’їж канапку.

— Ти вже забув, що з самого ранку я п’ю лише каву? Без нічого.

— У тебе сьогодні вихідний?

— Відпросилася. Які в тебе справи з Франьом?

— Це ти краще сама в нього спитаєш. Я, думаю, він від тебе секретів не має.

— Перестань стібатися. Я з ним не настільки зблизилась.

— Не наскільки?

— Не настільки, — повторила з притиском вона. — І невідомо, чи зближусь.

— А хотіла б?

— Ні. Що за особу ти чекаєш?

— Ти її не знаєш. Як тобі Франьо?

— У якому розумінні?

— Як мужчина.

— Я ніколи не роблю висновків з першої ночі. А чому це тебе раптом стало цікавити?

— З ввічливості.

— З ввічливості? Ти думаєш, я тобі повірила?

— Ні. Але це правда. Це все одно, що запитати: як тобі смакувала кава?

Вона уважно подивилась на мене з таким виразом, з яким дивиться психіатр на потенційного пацієнта. Потім закинула ногу на ногу, оголивши кругле сите стегенце.

— Я б на твому місці вбрав майточки, — сказав я. — Бо коли тебе Франьо застане в такому пікантному вигляді, то боюся, що ти втратиш нагоду зробити висновки з другої ночі.

Вона розсміялася.

— Мені на Франьові не залежить. Я скоро виходжу заміж.

— Як скоро?

— За місяць.

— Ага, то ти просто піднімаєш свою кваліфікацію?

— Можна це назвати й так. Невигуляна дівка дуже небезпечна, хіба не знаєш? От я й надолужую.

— А хто цей щасливий обранець?

— Інтелігентний хлопець. Я до шлюбу з ним не збираюся спати. Але свої сексуальні потреби мушу якось задовольняти.

— Ти що, готуєшся розігрувати цілку?

— Звичайно. Все буде, як книжка пише.

— А він уже спав з кимось?

— Ніби спав, але досвіду не має. Принаймні з цілочкою він ще не кохався.

— І яким чином ти продемонструєш свою незайманість?

— Забіжу на хвильку в лазничку — мені ж треба позмивати косметику. А там запхаю собі розрізану цитрину…

— Куди запхаєш? Невже туди?

— Саме туди. Цитрина сприяє скороченню м’язів, і виникає ілюзія справжньої цілки. Для повноти картини мазну ще по простирадлі червоним фарбником для волосся. Ось і все.

— А як щодо цитрини? Вона має там залишатися?

— Та ні! Вистачить кількох хвилин. А що це ти так зацікавився?

— Просто перевірив, чи ти все правильно засвоїла. Чи раптом чогось не переплутала.

— То ти знаєш цей спосіб?

— Ще б пак. Це ж я тобі його й відкрив.

— Та ну! Жартуєш?

— Я розповідав тобі про школу кохання пані Аліни. Згадай. І між іншим про цей народний спосіб.

З вулиці долинув звук мотору. Я визирнув — про вовка промовка. Нарешті з’явилося авто пані Аліни. Я вилетів стрілою. Вже на бігу побачив Дзвінку. Вона напівлежала на задньому сидженні і ніби спала. Я сів коло пані Аліни.

— Що з нею? — спитав я.

— Вона непритомна, її чимось накололи.

Я глянув на Дзвінчині руки, на яких виднілися сліди заштриків, і все зрозумів.

— Ви маєте знайомого лікаря? — спитав я.

— У мене повно знайомих лікарів. А ви хочете такого, щоб вивів її з цього стану?

— Звичайно.

— Тоді їдемо. У мене обмаль часу, ще ж мушу відвезти касету.

— Взагалі, за те, що вони з Дзвінкою зробили, я міг би їм не давати жодної касети.

— Ну-ну, не жартуйте. Ті розбишаки погрожували, що рознесуть мою школу на цурпалля.

— Не бійтеся. Мені та касета