Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Монархові запропонували крісло, але той відмовився, сказавши, що налаштований на коротку аудієнцію. Острозький уклонився і став чекати.

Король скупо промовив звичні побажання, швидко перейшовши до справи.

— Найперше гнітить нас те, що на землях вашої княжої милості панує розбій та насилля. Безумовно, ви знаєте, яка доля спіткала коронний форт Деражню…. Розбійники знищили його вщент. Багатьох убито, а коменданта поранено….

Тут кур’єр помітив молодого ротмістра зі шрамом на обличчі. Матвій стояв похмурий і непорушний, наче скеля.

— Шкода, що ми одразу заговорили з вашою королівською милістю про цю прикру подію, — зазначив князь у відповідь, — чимала кількість інших тем зараз на часі.

Губи монарха нервово затремтіли. Справді, коронні війська у Лівонії, як ніколи, потребували помочі. І хто, як не Острозький, мав рятувати оту кампанію? Король надалі говорив стриманіше:

— Справа цілком могла б бути пересічною, — сказав він, — от тільки в Деражні перебувала певна особа, панна Єлецька, котру нападники, очевидно, викрали. Ми дуже стурбовані її долею.

— Гадаю, вашій королівській милості радше слід дорікати коменданту, аніж мені, — твердо, але спокійно промовив Костянтин Острозький.

Годі було піддавати сумніву цю просту істину, і король, промовивши кілька слів про гнів Господній, що неодмінно впаде на голову винуватців, покинув залу.

На обличчі князя з’явилась ледь помітна радість від отриманої перемоги, і це почуття в дивний спосіб передалося Христофу, хоч він понад усе прагнув, аби король перебував у доброму гуморі.

Невдовзі слуг відпустили, а до зали зайшли п’ятеро вельмож, оточивши княжий трон півколом. Вони підозріло глянули на Карбовника і Христофа, але Острозький знаком їх заспокоїв.

— Чи вірні ви, панове, своєму рішенню, яке ухвалили в Дубно? — запитав він у них.

— Вірні, вашмосць, — відповіли ті.

— І що хочете вчинити?

— Схопимо ляського короля!

— А потім?

— У темницю його.

— Діло нехитре, — підсумував князь Костянтин, — але негоже так робити з помазаником Божим. До того ж він нам не заподіяв нічого лихого.

— Чи ж не сам князь того хоче? — спантеличено мовили шляхтичі.

— Хочу, — підтвердив Острозький, — але не в такий спосіб. Я інакше змушу його королівську милість не покидати Вежу Муровану.

Князь, нарешті, усміхнувся, а в очах його блиснув лукавий вогник.

— Пане маршалку, — звернувся він до Богдана Сусла, — звели, щоб королівських слуг відселили від короля подалі.

Велетень кивнув.

Після цього Костянтин Острозький взяв до рук срібного дзвоника і щосили в нього задзвонив. Десь за стіною почулася чиясь хода, а згодом — скрипіння невидимих дверей. Настінний килим трохи піднявся, і з-під нього вигулькнула пишна молодиця, що одразу розчервонілась, мов рожа, від такої кількості здивованих і захоплених чоловічих поглядів. Дивитись і справді було приємно, бо очі мовби потопали в її розкішній вроді.

— Пані Яблоновська, — представив її князь, і та вклонилась, — ось хто буде найкращим вартовим його королівської милості. Сігізмунд Август, панове, обожнює і страшенно боїться таких жінок, як це миле створіння. Він і кроку не зробить без її волі, а ми з цього скористаємось… Опікуйтесь ним, душко, нехай король не потребує нічого. Будьте готові передбачити будь-яке його бажання.

Пані Яблоновська вклонилась ще нижче, розчервонівшись ще дужче. Богдан Сусло гречно подав їй руку і вивів із зали. Трохи спантеличені вельможі попросили дозволу розійтись, і князь їх не затримував. Двох сотників він також відпустив, наказавши, щоправда, повернутись увечері. Було призначено ще дві аудієнції.

Христоф у глибокій задумі побрів до своїх покоїв, що межували з королівськими. Біля сусідніх дверей вже не було варти, проте на м’якому тапчані зручно вмостилась пані Яблоновська. Вона подарувала йому білозубу посмішку і провела таким палючим поглядом, що кур’єра кинуло в жар. У покоях він прикипів до глека з водою, ніби направду намагаючись загасити раптовий вогонь усередині.

За чверть години в його двері гучно постукали. Відчинивши, Христоф побачив на порозі огрядного шляхтича, одного з тих, що був на раді в князя. За ним тупцяло кілька слуг. Прибулий загрозливо насупив брови і, ні слова не мовлячи, рвучко ступив наперед. Слуги рушили слідом, якомога тихіше зачинивши двері.

— Чим завдячую? — запитав Христоф.

— Сучий сину, — гаркнув гість, — це я тобі дечим завдячую.

— Он як? — щиро здивувався кур’єр. — І чим же, якщо ваша ласка?

Вельможа і його почет вихопили шаблі.

— Моє ім’я Станіслав Данилович, — грізно представився гість. — Тепер ти, сподіваюсь, усе розумієш.

— Ні, — мовив Христоф, — як не розумію й того, чому вам хочеться моєї крові.

— Значить, не розумієш? — єхидно сказав Данилович. — А ось це в тебе звідки?

Він тицьнув шаблею кур’єрові в груди, де мерехтіла подарована в Олеському замку коштовність. Від такого здогаду Христофа почав душити сміх, хоч подумки він і шпетив себе за таку необачність. Справді, якого дідька він не сховав подарунок якнайдалі від людських очей?

— Я давно знав, що моя жінка має мене за дурня. І навіть присягнув, що мокрого місця не залишу від її коханця, — прохрипів наступаючи ображений чоловік. — І тепер, коли він у моїх руках…

— Стривайте, пане Данилович, я зовсім не коханець вашої жінки, — кур’єр гарячково намагався вигадати більш-менш підходяще пояснення, — я… я її посланець…

— Брешеш!

— Не брешу. Судіть самі, якби я грішив з вашою дружиною, то хіба не сховав би цю річ у найглибшу кишеню?

Він зняв її і справді заховав під полу, очевидно, за жодних обставин не збираючись біднішати.

— Тоді поясни, чому пані зробила тобі цей подарунок? — шляхтич начебто трохи заспокоївся.

— Оскільки я ніколи вас не бачив, пані дала мені цю річ, щоб ви самі мене знайшли, — брехав Христоф.

— Що ж, ти цього домігся, — зареготав гість, — тільки я все одно тебе порішу, бо пані Данилович не могла знати, що її чоловік в Острозі. Я сказав їй, що їду на полювання…

— Винний погріб! — випалив Христоф, і шляхтич став, мов укопаний.

— Чий винний погріб? — перепитав він. — Мій винний погріб?

— Ваш.

— Хіба там щось негаразд?

— Саме це й веліла передати пані Данилович.

Вельможа раптом затих, а потім сховав шаблю і наказав слугам вийти.

— Кажи, — коротко мовив він, коли двері зачинилися.

Проте кур’єр тепер не поспішав. Він пристебнув пояс зі своєю шаблею і тільки тоді сухо сказав:

— По-перше, не личить шляхтичеві отак вриватися.

— Згоден, — була сумирна відповідь.

— По-друге, слід добирати слова, говорячи з незнайомою людиною, — продовжив Христоф.

— І це правда. Меа culpa. Прошу вибачення, — Данилович, схоже, справді жалкував.

Вдосталь насолодившись своїм тріумфом, кур’єр кивнув на знак примирення. Зрештою, можна було зрозуміти цього чоловіка.

— Хтось зробив підкоп до вашого погреба, — таємниче мовив Христоф, — пані Данилович це викрила, але не