Симона Вілар - Лазарит

Уранці Мартін, Ейрік і Сабір зібралися недалеко від фортеці в затінку старої смоківниці. Сабір повідомив, що за цей час він устиг об’їхати околиці й переконався: вони можуть вирушати в путь.

– Ні, – різко заперечив Мартін. – Дочекаємося повернення воїнів парафілакса. Я розумію, Сабіре, що нам трьом нічого боятися, але з нами Йосип, і ми не повинні ризикувати життям сина Ашера бен Соломона. Рана капітана Дроґо досі не затягнулася, а леді Джоанна нізащо не погодиться залишити його тут: я переконався, що вона цінує своїх людей.

– Добре, – ледь помітно кивнув Сабір, але його темні очі гостро зблиснули з-під чалми. – Не забувай тільки, що поки ми тут стирчимо, хрестоносні раті продовжують облогу Акри, і якщо місто впаде… Аллах свідок, ми мусимо поквапитися, інакше твої забавки із сестрою маршала ордену Храму нічого не будуть варті. Якщо ця гурія з фіалковими очима так тебе приваблює, бери її вже. Ромеї це проковтнуть, а її чоловіка я можу прирізати, коли він спробує завадити.

– Ми не повинні так діяти, – втрутився Ейрік.

Та й Мартін докинув: якщо він силою примусить сестру маршала храмників до зв’язку, це несамовито розлютить де Шампера, і про жодні домовленості з ним тоді не може бути й мови. Ашер бен Соломон, працюючи над своїм планом, мав на думці зовсім інше: не ґвалтування, а добровільну згоду леді Джоанни, і щоб це помітили люди, які зможуть підтвердити чутки. У цій глушині таких людей нема. Отже, все повинно відбутися там, де чимало лицарів і знатних франків, до слів яких дослухаються.

Але Сабіра такі зауваження не переконали.

– Мартіне, якщо тобі кортить виконати найприємнішу частину плану нашого господаря, – насуплено сказав він, – то клянусь тюрбаном Пророка, я сам вирушу в Акру й спробую врятувати пані Сару!

– Ні, Сабіре! – суворо промовив Мартін. – Цього не буде. Сам ти не впораєшся і, найімовірніше, загинеш, потрапивши до лабетів хрестоносців. Якби все було так просто і залежало винятково від хоробрості й ратної майстерності, то наш покровитель і справді послав би тебе. Але він доручив це мені, і тобі доведеться підкоритися.

Відсунувши Ейріка, який насмішкувато спостерігав за цією суперечкою, лицар рушив до фортечної брами. Він добре знав Сабіра, котрий завжди волів діяти самостійно. Але йому були відомі й терміни, про які говорив Ашер бен Соломон. Покровитель цілком упевнений: Акру не візьмуть доти, доки під її мурами не з’явиться військо, щойно прибуле з Європи. І, судячи з усього, цей час іще не настав.

З такими думками Мартін пішов до конюшні, поглянути на свого коня. І страшенно здивувався, побачивши леді Джоанну біля стійла буланого.

Завмерши за кам’яною опорою, що підтримувала покрівлю конюшні, лицар почав спостерігати за жінкою. Зазвичай його кінь не підпускав до себе чужих, але зараз, хоч ніздрі в нього й роздувалися, буланий не відсмикував голови, дозволяючи Джоанні лагідно гладити його шию та морду.

До Мартіна донісся її тихий голос:

– Ти такий славний, такий чудовий хлопчик, великий, красивий!..

Лицар мимоволі всміхнувся. У цьому голосі одночасно лунали сила і м’якість – таке поєднання безвідмовно діє на тварин.

Йому вдалось непомітно наблизитися до жінки майже впритул. Однак буланий, відчувши господаря, негайно підвів голову й нашорошив вуха.

– Він мало до кого прихильний, мадам, – упівголоса промовив Мартін, ледь-ледь схиляючись, щоб удихнути запах її волосся – воно тонко пахло фіалковим коренем і трояндовою водою.

Вона не здригнулась і навіть не озирнулася.

– З поведінки коня, сер, я збагнула, що ви неподалік. Чудова тварина: могутні ноги, широкі груди, довга спина – немов спеціально створена для бойового сідла. Але я вперше бачу коня такої розкішної статі й водночас такої неблагородної масті!

Тут англійка мала слушність. Шерсть Мартінового скакуна мала складне забарвлення: корпус і спина – пісочно-жовті, живіт – іще світліший, а вздовж хребта тягнувся майже чорний «пасок» – ознака, яка дісталася йому від диких коней, яких іще де-не-де можна зустріти в неозорих степах Азії. Ноги в жеребця теж були темними, майже чорні біля копит, але вище світлішали, й там, немов тіні, проступали так звані «дикі» мітки – ледь помітні поперечні смуги. Грива і хвіст здалеку здавалися мало не чорними, але й у них траплялися бурі й зовсім світлі, майже сиві пасма.

Коні такої масті найчастіше бувають низькорослими й великоголовими, такі часто-густо трапляються серед робочих селянських конячок. Але його жеребець був значно більший за звичайного скакового коня, хоч і менший за бойового. Лицареві ніколи досі не випадало бачити розумнішої та відданішої істоти.

Мартін поплескав буланого по крутій шиї.

– В арабів, мадам, є приказка: ніколи не купуй рудого коня, продай вороного, оточи турботою білого, а сам сідай на гнідого. І хоча ваші англійські коні переважно гніді чи золотаві, а мій буланий неблагородної масті, я не проміняю його на жодного іншого жеребця, навіть на якогось із тих красенів, що їх розводять у Незербі.

Це було зухвало, однак леді Джоанна не образилася, а запитала, як звати його коня, і здивувалася, коли Мартін відповів, що ніколи не називає своїх скакунів: вони занадто часто гинуть у бою, і якщо не знаєш, як звали вбитого чотириногого друга, втрата здається не такою важкою.

– Невже коні неодмінно мусять гинути? – засмутилася англійка, і далі лагідно гладячи буланого. – Назвімо його Персиком, і він прослужить вам довго, дуже довго! Погляньте, він і справді схожий на цей плід, що з одного боку завжди темніший, ніж з іншого!

Мартін мимоволі всміхнувся: що за безглузда кличка – Персик!

Бесіда тривала, і Мартін, уловивши момент, запропонував дамі проїхатися верхи околицями фортеці. Погода пречудова, в такий день нічого не може бути кращим, ніж мчати назустріч свіжому вітрові!

Леді Джоанна дещо розгубилася, але відразу ж запитала: чи розважливо вирушати верхи на прогулянку, якщо ще вчора в околицях бешкетували газизи?

Замість відповіді Мартін кинув буланому на спину сідло й поверх нього глянув на молоду жінку, подарувавши їй одну з найчарівливіших усмішок, на які лише був здатен.

– Думаю, вам, мадам, не варто нічого боятися, поки поруч я!

У цій репліці відчувалися виклик і насмішка.

Леді Джоанна негайно відповіла йому, заявивши: вона таки справді не подумала, що її попутник – лицар ордену Святого Івана, воїнів якого вважають найкращими в християнському світі. За винятком, хіба, тамплієрів – лукаво додала вона й відразу взялася вміло сідлати свою гніду кобилку, зазвичай обходячись без допомоги конюха чи слуг. Хоч леді й була високородною особою, але поводитися з кіньми,