Марина та Сергій Дяченко - Долина совісті

— Адже ти не хочеш безсмертя, Владе? Уяви: став би класиком, світового рівня письменником, а це означає — сторіччя і сторіччя поспіль терпіти мерзенних птахів, які гидять і гидять тобі на маківку…

Анжела стояла біля вікна, спрямованого на неширокий бульвар. Посеред бульвару, саме напроти готелю, стояв бронзовий поет на постаменті. На поетовій голові сидів голуб.

— Тим, хто пише про тролів, пам’ятники не ставлять, — заперечив Влад.

Анжела загадково посміхнулася, хотіла відчинити вікно — але останньої миті передумала. Навпаки — відсахнулася подалі вглиб кімнати:

— Знаєш що… Запни-но штори.

— З якого дива? — поцікавився Влад.

Анжела не відповіла.

— Ти що ж, боїшся снайперів? — з усмішечкою випитував Влад.

Анжела зустрілася з ним очима. Повільно відвернулася до вікна, стала посередині прорізу, розвівши руки в боки, і вчепилась у фіранку:

— Мені здається, ти вже почуваєшся бронзовим. Бронза витерпить усе.

Влад загаявся. Потім підійшов, зупинився позад неї. Жінка стояла, як на розстрілі, і широко розплющеними очима дивилася в далечінь. Вона справді вірила, що щосекунди може нечутно пролунати «плі»…

— Поки я поруч, я нікому не дам тебе скривдити…

Слова пролунали самі собою. Спливли, напевно, звідкись з генетичної пам’яті. Напевно, мільярди чоловіків мільярди раз казали це своїм жінкам. Але тільки деякі змогли дотримати обіцянки.

— Не залишай мене саму, — тихо попросила Анжела.

Мільярди жінок говорили це мільярдам своїх чоловіків. Але тільки деяким пощастило побачити своє бажання — виконаним…

…Напевно, він пожалів її. Напевно.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Правда

* * *

— У мене є для вас новини, — почав Захар Богорад. — На жаль, погані. Дуже.

Вигляд приватного детектива цілком відповідав принесеним ним новинам — словом, все кепсько. Сіра шкіра, мішки під очима, запалі щоки; Влад подумав, що людина, котра отримала за свою роботу настільки значну суму грошей, не має права виглядати погано. Заможнім завжди добре — незалежно від того, які новини вони принесли клієнтові.

— Я вас слухаю, — сказав Влад.

Вони сиділи під строкатим тентом тієї-таки кав’ярні. З часу їхньої першої — і останньої — зустрічі минув майже місяць. Влад із Анжелою жили в четвертому за ліком готелеві. Влад купив старий автомобіль, а якби не оплата нелегкої роботи детектива — купив би новий. Щастя іще, що книги продавалися «на ура», і гроші від видавництва надходили вчасно.

— Я вас слухаю, — повторив Влад, бо Богорад зовсім не збирався розповідати, а тільки супився, покусував губу і явно не знав, з чого почати, щоб не травмувати Влада завчасу.

— Скажіть, — ну, точно, Богорад вирішив ходити колами, як акула навколо потопаючого матроса, — скажіть, пане Палій… А чому ви вирішили звернутися до мене? У вас були причини… не довіряти цій жінці?

— Так, — сказав Влад, не заглиблюючись у пояснення.

— Зрозуміло, — Богорад зітхнув. — Бачите, пане Палій. У мене є підстави припускати, що ви ходите по лезу бритви… Ви в небезпеці. Розумієте?

Влад кивнув:

— Конкретно?

Богорад якийсь час його розглядав. Здається, Владова холоднокровність дивувала його. І, схоже, викликала повагу.

— Конкретно… Вона справді народилася в Опильні, справді рано осиротіла, справді працювала певний час на деревообробному заводі… До речі, хазяїн заводу помер раптово і несподівано для всіх. Щоправда, це було вже по від’їзді пані Анжели Стах з рідного селища… Дійсно, у медичному училищі номер двадцять три вчилася — була зарахована на перший курс — ця-таки Стах… Але вона не провчилася й року. А от уся історія з «проектом» продюсера Дарія Дія — вигадана. Такий продюсер справді був, його справді вбили — однак юна пані Стах навіть не була з ним знайома. Покійний Дій жодного разу не «розкручував» дівчаток-співачок — усі його «проекти» були юними істотами чоловічої статі.

— Отже, це брехня? — запитав Влад, мимоволі підбираючи пальці ніг у черевиках.

Детектив кивнув:

— Це фантазія… Творчий політ думки. Але це найбезневинніша інформація з усього, що я маю намір… Мда. Вам знайоме таке ім’я — Оскар Сніг?

— Так, — повільно сказав Влад.

— Можливо, ви бачили його на упаковках з вітамінами, льодяниками від болю в горлі, мікстурами, що цілюще впливають на потенцію й інше. Оскар Сніг — фармацевтичний, можна сказати, король. Багатющий. Удівець. Донька і двоє дорослих онуків. Усі вони зовсім не були в захваті, коли батько-дідусь оженився знову, причому на молодій, безрідній, рішучій жінці… Коротше, на нашій із вами Анжелі Стах. Це сталося чотири роки тому…

— Розумію, — сказав Влад.

— Скажу відразу, що всі побоювання доньки й онуків виправдалися вповні. Ця жінка вийшла за Сніга заміж тільки заради грошей. І вона казала про це без дещиці ніяковості, мало не в обличчя чоловікові й новій рідні. Вона мала за ніщо його почуття, буквально топтала його під ноги… Я переговорив з декількома свідками, всіх їх страшенно дивувала поведінка старого магната, який ніколи в житті не був сентиментальним, легкодухим, нерішучим… А ця жінка вила з нього линви! Вона то йшла, то поверталася, а він був цілковито зломлений і пробачав усе. Кошмар — а всі свідки, з якими я розмовляв, не змовляючись, називали цей шлюб кошмаром, — тривав три з половиною роки. Потім Сніг ні з того ні із сього змінив заповіт на користь дружини. Донька й онуки вжахнулися… а через кілька днів старий умер! Упав на ранковій пробіжці. Раптова зупинка серця. Йому було за сімдесят, але він був здоровий, займався спортом… Потяглося слідство. Спершу донька Сніга наполягала на тому, що молода корислива дружина якимсь чином убила старого. Довести це їй не вдалося. Потім заповіт у суді оспорювався. У родичів покійного був значний шанс відсудити свою спадщину назад, прецеденти мали місце, і не раз… Однак найурочистішої миті, коли справу було практично виграно, — родичі відмовилися від претензій. Знаєте, чому?

Богорад зробив ефектну паузу. Влад терпляче чекав.

— Бо пані Стах пригрозила їм, — неголосно повідомив детектив. — На моє щастя, будинок у Снігів великий, повнісінько челяді… цікавої, як заведено. І я зумів довідатися, про що говорили родичі покійного магната з його вдовою за день до того, як справу про перегляд заповіту було припинено. Вона їм пригрозила. Вона сказала приблизно таке: якщо ви не зникнете з мого шляху, я зроблю з вами теж саме, що зробила з Оскаром. Ви лизатимете мені задницю стільки, скільки я захочу. А коли мені набридне, здохнете… Саме такими приблизно словами.

— І вони повірили?! — не втримався Влад. — Дорослі люди, ображені, пограбовані… повірили?

— Повірили, — запевнив Богорад, і його сірі очі угвинтилися у Владове обличчя двома чіпкими шурупами. — Вони — повірили… Вони її боялися.